Повертався до Стамбула і думав лише про Хасекі. Послав їй багаті дарунки. Тоді виїхали наперед, всупереч усім відомим звичаям, візири й імами, щоб вклонитися великій султанші від імені падишаха. І вона, теж всупереч дотеперішнім установленням, виїхала з брам Топкапи до Айя-Софії разом із шах-заде Селімом, звеліла простелити навстріч султанському коневі червоні сукна і радісні килими повітання, і так вони зустрілися після дворічної розлуки. Обіч султана тримався син Баязид, усміхався матері ще здалеку, не дбаючи про вимоги султанської поважності. Був такий схожий на султана, що здалося Роксолані: молодий Сулейман повертається з походу па Белград, на Родос чи ще там куди. Здригнулася — і зникло видіння. Два їхні сини були з ними й між ними, ще третій десь зоставлений був обіч Мустафи, свого і своїх братів смертельного ворога. Як то воно буде? Страшне коло звужувалося, обхоплювало її горло, незмога була дихати, ноги їй підламувалися, ось упаде й не житиме, але не впала, жила далі, твердо йшла назустріч султанові, гордо піднісши маленьку свою голівку, легка, тоненька, струнка, мов та п’ятнадцятилітня Хуррем по білих килимах чорногубої валіде.

Доторкнувшись до величі, вона не злякалася, не втекла, не загинула, а сама пішла шляхом величі і навіть досягла неможливого: подолала велич.

Султан знову сів у столиці, але султанша і далі їздила по Стамбулу, наглядала за будовами, приймала послів, писала листи володарям Європи.

Гасан-ага привіз послання від польського короля. Зигмунт Август прислав султанові бурштиновий ціпок з золотою голівкою, а Роксолані хутра такі пишні й теплі, що вона не знала, коли й носитиме їх у беззимному Стамбулі.

Гасан був утомлений дорогою, але вдоволений, бадьорий, готовий хоч і знов вирушати в землю, куди султанші не було вороття.

— Мав бесіду з королем? — спитала вона його.

— Як було звелено, моя султаншо. Розпитували мене без кінця про Стамбул, про султана, про вашу величність.

— Все там сказав?

— Все, ваша величність. Ще й од себе додавав, коли виникала потреба.

— І що ж король?

— Дякував за вашу доброту і приязнь.

— Просив щось?

— Про мир говорив. Обіцяв написати.

— Написав. Та не так, як я казала. Може, не збагнув твоєї мови?

— Ваша величність! Усе він збагнув. Але боїться. Затулялися давніше Україною від орди, затулятиметься й він. Так спокійніше. Та й що він може, коли шляхта йому кожне слово з рота виймає і назад укладає.

— Але ж він король!

— Король — не султан. То тільки султан не боїться нікого, а його бояться всі. Дрож їх проймає від самого слова «Стамбул». Вже я наздогад буряків, що султан тепер далі від Стамбула, ніж вони самі, — вірять чи й не вірять. Тоді я вже їм навпростець. Мовляв, усі ісламські воїни, які віддаленість від його величності падишаха вважають жахливими тортурами, а розлуку з війною — джерелом всіляких страждань і неприємностей, слідом за ангустійшим стременом вирушили в безконечну путь. Нема, кажу, в Стамбулі ні війська, ні султана, і можете полякати Крим, ніхто йому не поможе. А вони мені: а султанша? І поки я там з ними розбалакував, татари перекопські вторглися, набрали безліч люду й завели до своєї землі в рабство. Казали, якогось князя їхнього Вишневецького теж поімали й завели з собою.

Роксолана заломила руки.

— Поїдеш до короля ще раз. Поговорю з султаном — і поїдеш знов. Розкажеш там усе. Бо ніхто ж нічого не знає.

— Там ще ці посли понабріхували, — зітхнув Гасан. — Шкода й мови! Я їм, мовляв, у нас тут усе належить султанові, окрім душі, яка — власність аллахова. А вони мені: а султанша? Хіба султан не належить їй? А коли так, то хто ж у вас вище? їй зринув на пам’ять улюблений отців псалом: «Окропити мя иссопом, й очищуся, омыеша мя, й паче снега убелюся». Останні слова мало не повторила вголос. «Й паче снега убелюся». Очиститися? Як очиститися, захистити своє добре ім’я, свою неспровиненість? І де взяти сил, коли треба ще їй захищати синів своїх, з якими не знати що й буде.

— Повезеш послання до короля, — сказала Гасанові твердо.

Знов писала від свого імені:

«Хай Всевишній оберігав Його Королівську Величність і дарує Йому довгі роки життя. Найпокірніша слуга цим повідомляє, що Ми отримали Вашого дружнього листа, який приніс нам надзвичайну радість і задоволення, які ні з чим неможливо зрівняти, щоб описати його. Отже, зі змісту листа Ми довідалися, що Ви в доброму здоров’ї і прагнете дружби, яку Ви засвідчуєте Вашій щирій подрузі, так само засвідчуєте і Вашу щиру дружбу і прихильність до Його Величності Падишаха, який б опорою світу, — як бачите, я неспроможна зрівнятися з Вами у висловах. Хай бог Вас оберігає і щоб Ви завжди були радісні й задоволені. Як свідчить Ваш величний лист, а також донесення, зроблене моїм слугою Гасаном, прояви дружби, які виказала йому Ваша Величність, зобов’язують моє серце до вдячності. Я повідомила про все Його Величність Султана, і це принесло йому відчутне задоволення, яке я неспроможна Вам висловити. І він сказав: «Ми зі старим королем жили, як два брати, і, якщо угодно всемилостивому богу, ми житимемо з цим королем, як батько й син». Ось що він сказав і з радістю звелів написати цей султанський лист і надіслати його до підніжжя Вашого трону з моїм слугою Гасаном. Отже, хай Ваша Величність відає про те, що будь-якою справою, яку Вона матиме до Його Величності Падишаха, я зацікавлюся і скажу своє слово хоч і десять разів на добро і прихильність до Вашої Величності, зобов’язуючи себе в цьому вдячністю моєї душі.