В кінці літа знудьгована султанша заблукала до тої скелі з орлами, довго стояла, дивилася на ув’язнених велетенських птахів. Позирали на неї з вбивчою байдужістю, мовби її вже давно не було на світі. Не існувало для них нічого, крім жертв, а тепер самі стали жертвами людської підступності й хижості, тому мали всі підстави дивитися на людей зі злобною зневагою. Пригорблені, чорнокрилі, якісь брудні, мовби вмерлі, смерть у всьому — в сталевих пазурах, у кам’яному дзьобі, в осклілих очах, у барві пір’я, ніби посипаного перстю. Сидять, дрімають, нічого не хочуть знати, тільки сни про польоти, про висоту, про волю.

Тоді вона, сама не знаючи навіщо, стала відчиняти клітки, одну за одною, йдучи вздовж кам’яної стіни, відчинила всі, відступила, змахнула руками, неначе на курей: а киш, киш! Орли сиділи непорушио. Чи то не вірили, чи не бажали отримувати волю від цієї слабої істоти, чи то не хотіли покидати її в самотині? Однак жалість була все ж чужа їм. Один, за ним другий, третій, важко вибиралися вони з своїх темниць, незграбно злітали на вершки дерев, мовби очікуючи всіх інших, а чи впевнюючись, що тут не приховується якась підступність. Тільки після того вдарилися вони у височінь, усі врізнобіч, але всі вгору, вгору, аж поки й зникли з очей.

Роксолана сіла на траву, тихо заплакала. Така пустота в душі, такий відчай.

Згадалося, як вивозила синів, коли ще були малими, за Едірне-капу, щоб по першому снігу ловити на пустельних глиняних полях куріпок, — у тих підмокали крила, й вони не могли літати. Годували куріпок цілу зиму в золотих клітках, а після новруза знов виїхали за Едірне-капу, де все вже зеленіло й цвіло. І кожен з малих її синів випускав пташку, приказуючи: «Азат, бузат, дженнеті гйозет!» — «Ось ти вільна, то стережи рай!»

А її ніхто ніколи не випустить з велетенської золотої клітки, званої життям, султанші, матері султанських синів, і мав вона до смерті стерегти тут рай, але не для себе.

І нізвідки ждати рятунку, треба жити, вдовольняючись доброчинством, милістю й величчю, їздила по Стамбулу. Супроводжували її цілі хмари двірських лакиз, вона підкликала до себе тільки старого Коджа Сінана. Пояснював, як просувається будівництво мечетей Сулейманіє і Шах-заде. Вона знов кружляла й кружляла заплутаними вулицями величезного міста, минала мусульманські базари, візантійські площі, акведуки, цистерни, не могла зупинитися, чогось шукала й не могла знайти. Кілька разів поверталася до маленького невільницького базару між форумами Константина і Тавра. Яке глумлення над людьми! На однім форумі візантійські імператори з’являлися в усій своїй пишноті, на другому — імператорські кати випікали очі полоненим болгарам. А тепер між цими пам’ятками християнської жорстокої величі мусульмани продають людей у рабство, бо ж, мовляв, у хадісі пророка сказано: «Узи рабства продовжують життя».

Врешті зупинилася на Аврет-базарі, де був найбільший невільничий ринок Стамбула. Висіла з карети, обійшла весь базар, де вже було повно рабів, захоплених султаном у кизилбашів, мусульмани продавали тепер мусульман, але ж однаково люди і однакова ганьба!

Будівничий Сінан, якого султанша тримала коло себе, байдуже спостерігав те, що діялося на невільницькому ринку. Вже давно перестав перейматися метушнею світу, зосередившись на своїх задумах, що перевершували можливості людської природи. Роксолана іноді поглядала на будівничого, не приховуючи цікавості в очах. Хотіла б проникнути йому в душу, розгадати її незвичайну будову. Ось чоловік! Прийшов на світ і пішов, а будівлі стоятимуть цілі віки, величні, як його душа. Але, й вони не передадуть глибинної суті. Стануть тільки оболонкою його душі. А чим була наповнена? Ніхто ніколи не довідається. Горе, страждання, захват? Невже пристрасті не зникають, не розвіюються, як пилини в полі, а можуть набрати закам’янілих форм і стати красою навіки? Сінану сказала:

— Хочу, щоб на місці цього ринку була поставлена мечеть, коло неї — велике медресе, притулок для бідних і лікарня.

— Слухаю ваших велінь вухам уваги, моя повелителько, — слухняно схилив голову будівничий.

— Я хотіла б розпочати це не відкладаючи. До повернення його величності падишаха всього, ясна річ, не зробити, але й затягувати на довгі роки чи ж слід? Так не встигнеш нічого й докінчити ’за життя.

— Життя довге, ваша величність. Добрі діла завжди доходять до кінця навіть самі собою. Як сказано: поки дім будується, хазяїн не вмре.

— Тоді я побажаю вам прожити сто літ, — усміхнулася Роксолана.

— Хай аллах продовжить дні ваші, моя султаншо.

Тими будівлями на Аврет-базарі султанша Хасекі полишила по собі пам’ять. І вся дільниця Стамбула між Аксараєм і Фатіхом названа була Хасекі, й назва та збереглася на цілі віки, назавжди.

Чи думала про те Роксолана, стоячи осіннім ранком на Аврет-базарі, де продавали в рабство бранців Сулейманового походу, і радячись з великим Сінаном про споруди, якими хотіла виявити милосердя до простого люду, сподіваючись на милосердя до самої себе?