Ібрагім тупцявся в дверях, не зникав.

— Чого тобі? — непривітно поспитала Роксолана.

— Ваша величність, до вас посланець з-за моря. З листом.

— Хай жде! Завтра або за тиждень, може, за місяць. Скільки там тих посланців ще!

Кизляр-ага схилився в мовчазному поклоні.

— І поклич Гасан-агу. Мерщій!

Гасана завернули, що він не встиг вийти з довгого палацового переходу. Роксолана ждала його, стоячи посеред покою.

— Візьмеш золота скільки буде треба, — сказала похапцем, — і викуповуй з неволі всіх наших людей, яких знайдеш у Стамбулі. Знайди всіх і всіх відпусти на волю.

Він мовчки кивнув.

— Коли треба буде бочку золота, я дам бочку. Султан хвалиться, що його річний прибуток складає цілих шістдесят бочок золота. Не збідніє. І нікому нічого не кажи. Мені теж.

— Ваша величність, вони відпускають невільників, а тоді знов ловлять, не даючи їм дістатися додому.

— Подбай про охоронні грамоти. В дивані треба мати розумного візира для цього. Там зараз самі дурні. Подумаю й про це.

Там ще якийсь заморський посланець. Довідайся, чого йому треба. А тепер іди.

Згадалися слова з книги, яка тепер переслідувала її щокроку й щомиті: «Але той, хто давав і страшився і вважає істиною нанирокрасніше, тому ми полегшимо до найлегшого».

Мала пережити самотню зиму. Чорний вітер караєль прилітатиме з Балкан, битиме в брами Топкапи, може заморозити навіть Босфор, морозитиме їй душу, хоч який холод може бути більший за холод самотності? Блукала по гарему. Холод, протяги, сирість. Вікна засклені тільки в покоях валіде та в її власних, а в невільниць-джаріє затулені сяк-так, і нещасні дівчата марно намагаються зігрітись коло мангалів з вугіллям. Пригніченість, заздрощі, ненависть, плітки, темна хтивість, збочення. Тільки тепер збагнула всю ницість і бруд гарему, збагнула, вжахнулася, сповнилася відразою. Рятувалася в султанських книгозбірнях, але однаково ж мала знов повертатися до гаремлику, до велетенської проклятої клітки для людей, до в’язниці довічної навіть для неї, для султанші, бо вона жона падишаха, а чоловік, як сказано в священних ісламських настановах, повинен утримувати жону так само, як держава утримує злочинців у в’язниці. Мабуть, жінок замикають тут у гареми так само, як по всьому світу замикають правду, ховають і приховують. Випустити на волю жінку однаково, що випустити правду. І ту й ту ув’язнюють, лякаючись їхньої руйнівної сили, їхньої невтоленої жадоби до волі. Як сказано: страх охороняє виноградники. Може, й Сулейман уперто втікає од неї, наближаючись лиш на короткий час, щоб менше чути тяжкої правди, менше прохань і примх, прилітає, мов бджола до квітки, щоб випити нектар, і мерщій летить далі й далі. Він ніколи не пробував зрозуміти її, подумати про неї, як про рівноцінну йому людину, думав тільки про себе, брав од неї все, що хотів, користувався нею, як річчю, як знаряддям, навіть до свого бойового коня ставився уважніше. Тяжко бути людиною, а жінкою що тяжче. А вона що далі йшла і що вище підіймалася, то більше відчувала себе жінкою. Не віддай звірині душі своєї горлиці. Шукати порятунку в любові? Чи хотіла вона, щоб її любили? А хто цього не хоче? Та чого варта любов хай навіть найвсемогутнішого чоловіка, коли довкола панує суцільна ненависть і ллється кров ріками й морями. Кров не може бути прощена ніколи, а тільки відплачена або спокутувана. Чим вона спокутує всі кривди, яких зазнає її рідна земля? Крижаною купіллю сповіді, каяттям і муками? Як прекрасно було б не знати душевного сум’яття і мук майже пекельних. Але праведним судилося сум’яття. Хіба ми не тимчасові гості на цім світі? І хіба не лякаємося минулого лише тоді, коли воно загрожує нашому майбуттю? Навіть сплативши данини всім пеклам, не здобудеш миру. Спокута, спокута. А в неї діти, і в них — майбуття, істина й вічність.

ЧУЖИНЦІ

Великий ввнух Ібрагім знов набридав Роксо-лані. Тепер уже клопотався не за венеціанського посланця з листом, а за Єроніма Ласького. Супроводжував султаншу до медресе для її синів. Хотіла переконатися, що там не холодно. Швидко йшла довгим темним коридором, що вів од встеленого червоними килимами помешкання кизляр-аги до медресе для шах-заде. На широких мармурових сходах велетенський Ібрагім міг би наздогнати закутану в м’які хутра султаншу, але не наважувався, плентався позаду, великий і незграбний, за спиною показував євнухам, щоб подбали про лад у залі для навчань, хоч було вже й пізно щось зробити. Роксолана швидко оглянула кілька крихітних приміщень, призначених для усамотнення вельможних учнів, тоді перейшла до залу навчань, що являв собою велике просторе помешкання у формі кількох широких терас. Стіни його оздоблені були жовто-золотими фаянсами з зображенням квітучих дерев, навпроти входу картина: Мекка з чорним каменем Кааби і стрункими білими мінаретами. Посередині залу лискуча черевата жаровня, що пашіла теплом, величезний світильник у формі зорі, на ньому скринька, в яку ховали коран після читання. Скрізь перські столики, довгі низькі дивани, обтягнені шовком, на столиках сині глечики з квітами, високі вікна в різнобарвних шибках з зображеннями півмісяця й зірок.