Роксолана підняла руку. Досить. Від цього моторошного переліку можна збожеволіти. Поки вона тут народжувала султанові синів та приміряла коштовності, за які можна купити півсвіту, її земля стогнала й спливала кров’ю. Чи знала вона? Хіба не казала їй про це, зловтішаючись, чорногуба валіде, хіба сам Сулейман не згадував про свою провину перед нею за дії кримських ханів? Усе знала, але була заклопотана тільки собою. Рятувала власне життя. Тоді взялася рятувати душу, боролася, щоб не втратити людської подоби, зберегти свою особистість. Тоді захотілося вознесіння над усією ницістю цього світу, над підніжками султанського трону, може, і над самим султаном, бо ніхто й ніщо не співмірне тут з ним, окрім неї. Попервах, може, хто й співчував їй, може, жаліли її, тепер тільки дивуються, заздрять і ненавидять. Хай подивуються! ^.Але як могла вона забути про рідну землю? Пам’ятала тільки своє власне, батьківський дім стояв перед очима в сонячнім сяйві, мов золотий сон, та матусин голос виспівував їй дитячих і колисанок і цінькала з густих батьківських вільх маленька пташка, звана «прилинь», а вся її велика земля мовби забулася, пойнялася туманом, відійшла кудись у небуття, згинула, пропала для і неї навіки, навіки:

— І що там — не зосталося вже й людей? — тихо спитала Роксолана чи то Баязида чи Гасана. Тоді повернулася все ж до сина:— Чув ти бодай одну нашу пісню там?

Баязид стенув плечем.

— Гасан-ага скаже. Він усе бачив.

— Люд тулиться до городів, там його й загрібають кримчаки, — сказав Гасан, — а справжні козаки йдуть у степи, підстерігають ворога там, щоб при нагоді улузати.

— Козаки? Що це за люди?

— Невпокорені. Вільні, як вітер. Лицарі. Бувають над ними й воєводи часом, як той же князь Острозький чи воєвода Претвич або якийсь Дашкевич, що сам, кажуть, схожий на татарина, і знає мову татарську й османську, день тут, день там, невловимий, як характерник. Та здебільшого козаки збираються в невеликі ватаги з безіменними ватажками. Кожен сам собі пан, сам собі свиня. Добираються вже й сюди. Палили не раз Сіноп. Доскакували й до Стамбула.

— Чом же я не знала нічого?

— Ваша величність, ви не питали, я не казав.

— І ви бачили тих… козаків?

— Бачити не бачили, а чути чули. Нас теж вважали за козаків. Бо які б це османці наважилися так вглибитися в чужу землю?

— Хіба вас було мало?

— Два десятки — та й уже!

— Боже милостивий! Баязиде, і ти не боявся? Шах-заде гмикнув. Ще б йому боятися, коли він султанський син!

— Що ж я можу зробити для своєї землі, Гасане? — забідкалася Роксолана, геть розгубившись від лихих вістей, які так несподівано звалилися на неї. — Чим тут зарадити?

— А що можна зробити? Полишити в спокої — ото було б найліпше. Та хто ж на цім світі дасть спокій землі або людині? Ваша величність питає царевича, чи чув він пісні на Україні. Може, мало ми там були, може, надто швидко скакали, що не почули пісень, але почути їх можна й тут, навіть ми, яничари, складали кожен свою пісню, хоч то пісні такі, що їх негоже й повторювати. А невільники? Ви чули їхні пісні, ваша величність?

Вона хотіла сказати: «Я сама невільниця і сама тужу й співаю, співаю її тужу». Але промовчала, тільки заохотила самим поглядом Гасана: ну ж бо, що то за пісні, хочу їх чути й знати, хай і син мій почує, може, згодяться йому па майбутнє. Глянула впівока на Баязида, той знудьговано вивчав саджену коштовними самоцвітами рукоять кинджала, подарованого йому султаном. Гасан відпив трохи з чаші, кашлянув, прочищаючи горло, сумною скоромовкою став переказувати страшну пісню невольників: «Не ясний сокіл квилить-проквиляє, як син до батька, до матері з тяжкої неволі в городи християнські поклон посидае, сокола ясненького рідним братом називає: «Соколе ясний, брате мій рідний! Ти високо літаєш, чому в мого батька-у-матері ніколи в гостях не буваєш? Полинь ти, соколе ясний, брате мій рідний, у городи, християнські, сядь-пади у мого батька й матері перед воротьми, жалобненько проквили, ще моєму батькові й матері більшого жалю завдай. Та нехай мій батько добре дбає, грунти, великі маєтки збуває, скарби збірає, хай синів своїх з тяжкої неволі турецької викупає!» То брат-товариш теє зачуває, до брата-товариша промовляє: «Товаришу, брате мій рідний! Та не треба нам в городи християнські поклони посилати, своєму батькові й матці більшого жалю завдавати: бо хотя наш батько й мати будуть добре дбати, грунти, великі маєтки збувати, скарби збірати, — та не знатимуть, де, в які тяжкі неволі синів своїх шукати; що сюди ніхто не захожає, і люд хрещений не заїжджає, тільки соколи ясненькі літають, на темниці сідають, жалібненько квилять, проквиляють, нас всіх бідних невольників у тяжкі неволі турецькі добрим здоровієм навіщають».

Роксолана знов поглянула на сина. Чи збагнув бодай слово? Той далі грався коштовною зброєю, а їй здалося: грається її серцем. Знесилено прикрила очі повіками. Відпускала обох. У дверях одразу виникла могутня постать кизляр-аги Ібрагіма, промайнули сполохані тіні євнухів, вона гнівно метнула бровами: геть!