Султан похмуро вислухав шаленця і мовчки махнув своїм дільсізам, щоб вони заткнули пельку цьому нахабі.

А ввечері покликав до себе Ібрагіма, щоб провести з ним, як бувало колись, цілу ніч у покоях Фатіха, розписаних італійцем Джентіле Белліні, за грою, бесідою, вином і спокійними роздумами.

Уперше Ібрагім прийшов до султана без своєї віоли.

— Хотів би почути твою гру, — спокійно сказав Сулейман.

— Настогидло! — недбало кинув Ібрагім. — Ліпше давай вип’ємо!

Не було вже поваги в його голосі, не запобігав перед султаном, не підлещувався, бо й навіщо? Сам був султан сераскер, рівний з падишахом, а то й вищий за нього в усьому.

Султан мовчки попивав вино, дивився спідлоба на чоловіка, якого він возвеличив, поставивши, може, й вище за самого себе. Знав про нього все. Може, шкодував, що не прислухався вчасно до голосу своєї Хуррем, яка тепер ухилялася від будь-яких розмов про Ібрагіма, ухилялася вперто, так, що навіть на його відвертість відповіла невизначенс:

— Я не можу нічого додати до сказаного колись, щоб не скаламутити священного спокою вашої величності.

А як можна не скаламутити те, що вже й без того скаламучене? Султан знав усі звинувачення, які висували проти Ібрагіма його візири й наближені. Двічі водив військо на Відень і обидва рази невдало. Без волі султана обіцяв мир Фердінанду, тоді як будь-яке перемир’я з невірними суперечить волі аллаха. В перському поході втратив половину мусульманського війська через свою нездарність, а в шаха Тахмаспа тим часом не загинув жоден вояк. І вийшло так, що турецьке військо тільки приминало траву, а не витоптувало її, щоб більше ніколи не підвелася. Великий візир показав себе нікчемним мусульманином. Колись кожний коран, який потрапляв йому до рук, цілував і прикладав до чола на знак найглибшої шани, тепер дратується, коли хтось дарує йому цю священну книгу, і кричить, що має задосить цього добра. Без суду, увівши в оману султана, добився страти чесного мусульманина Скендер-челебії, тоді як гяура-здирцю Гріті всіляко підтримував. Вів зрадливу політику в переговорах. Вбив руських послів, загарбавши їхнє майно. Покрив злочин Хусрев-бега, відібравши в нього рубін, заради якого боснійський санджакбег убив таємного посла матері французького короля, зраджує своїй жоні, султанській сестрі Хатіджі, завівши собі підложницю. Бунтував стамбульський мотлох протії самої султанші, наміряючись, може, й знищити її.

Кожного з цих звинувачень досить було для Ібрагімової смерті, але жодного з них султан не згадав тої ночі. Він пив вино, хмурився більше і більше, впівока стежачи за своїм знахабнілим улюбленцем. Тоді зненацька сказав:

— До мене пробився якийсь купець. Кричав про рабиню, куплену тобою, тоді про мій гарєм. Я нічого не міг зрозуміти. Ібрагім п’яно зареготав:

— Як же ти міг зрозуміти, коли ти турок!

— Купця страчено, тепер тільки ти можеш мені сказати…

— А що казати? — недбало відмахнувся грек, доливаючи Сулейманові вина. — Що казати? Було й нема. Всі мертві. Жодного свідка. Ні валіде, ні Гріті, ні цього старого ошуканця. Його звали Сінам-ага. Я заплатив тому негідникові дикі гроші. Тепер бачу — недаремно. Рабиня стала султаншею.

— Яка рабиня? — бліднучи, спитав Сулейман. — Про кого ти мовиш?

— Про султаншу Хасекі. Про Роксолану. Це ми з Гріті так її назвали — і покотилося по всьому світі. Я хотів її собі, але глянув і не зміг покласти в постіль. Самі ребра. Щоб не пропадали гроші, вирішив подарувати в твій гарем. Валіде прийняла. Була мудрою жінкою.

Султан звівся на ноги, став перед Ібрагімом, стемнів лицем так загрозливо, що той мав би схаменутися, але сп’яніння, а ще більше, мабуть, знахабніння зробило його сліпим.

— Як смієш ти так про султаншу? — повільно вимовив Сулейман, насуваючись на Ібрагіма, який недбало розлігся на подушках. — Вона мати моїх дітей, і її добре ім’я важить незрівнянно більше, ніж смерть не тільки твоя, а й моя власна.

— Ти, турку! — засміявся Ібрагім. — Хочеш вмирати за цю нікчемну рабиню, за цю відьму? Чи вже зовсім з’їхав з глузду? Аби ж хоч було заради чого! Бачив її голою — не пробудила в мені нічого чоловічого. А ти…

Не договорив. Султан сплеснув у долоні, миттю вскочило в покій кілька дільсізів. Ібрагім, знаючи, які скорі на розправу німі, теж підскочив з свого місця, ховаючись за султана, бліднучи більше, ніж звичайно, зашепотів:

— Ваша величність, мій падишаху, то ж був тільки жарт, то ж…

— Взяти його! — гукнув султан, відсторонюючись од свого улюбленця.

— А-а, мене взяти? —скреготнув гострими своїми зубами Ібрагім. — Мене, великого візира? Не смієте! Ніхто не сміє!

Дільсізи мовчки йшли на нього. Він відбіг до стіни, притиснувся спиною до малювань Белліні, змахнув своїм коштовним кинджалом.

— Султане, схаменися! Мій повелителю! Я ж ваш макбул, ваш мергуб, ваш махбуб! — Я ж ваш милий, ваш бажаний, ваш улюблений!

— Будеш мактул! [68]— крикнув перекривлений од люті Сулейман. — Кінчайте з цим зрадником!