— Мій володар має дві печаті. Одну тримає у себе, другу віддав мені. Він не хоче, щоб між нами була будь-яка різниця.
Луїджі Гріті підтакував Ібрагімові, Джелал-заде незворушно записував, великий драгоман Юнус-бег перекладав, намагаючись бути спокійним, хоч усе в ньому кипіло від обурення до цього нахабного грека. Куди дивиться їхній султан? У чиї руки віддав він імперію? І як це можуть терпіти справжні османці?
І знов, хоч як це дивно, усі сподівання свої мали покладати справжні османці на ту, яку ще вчора називали відьмою й чарівницею і насилали всі нещастя на її голову. Бо хто ж, крім Роксолани, міг внести у вуха султанові правду про знахабніння великого візира і кому б ще міг повірити Сулейман так, як своїй улюбленій жоні? Між двома найулюбленішими людьми мав би вибрати когось одного, а що жінка завжди ближча серцю чоловіка, то вже ніхто не сумнівався у перемозі султанші.
Гасан-ага, з яким Юнус-бег мав кілька потаємних розмов, мерщій прибіг до султанші, переповів їй усе, що довідався про грека, дивився на Роксолану віддано, захоплено, з нетерпінням у погляді.
— Гаразд, іди, — сказала йому спокійно.
— Ваша величність, а як же?..
— Іди, — повторила вона що спокійніше й холодніше.
Не втручатися! Стерпіти, не пробувати прискорювати подій, чекати й чекати, поки цей грек сам ускочить у ластки, які розставляє для інших. Бо хіба ж не пробувала вже відкрити очі султанові на його улюбленця — і що мала за те? Ібрагім разом із валіде створили їй нестерпне життя, а Сулейман не поворухнув і пальцем, щоб її захистити. Сказав тоді: «Я не маю часу думати над цим». І вона мала стерпіти все, тимчасом як грек вивищувався щодень. Уже звертався до Сулеймана «брате», а позаочі звав:
«Отой турок!» Валіде називав «паніматка» або «стара мати», султанських сестер — «сестрами». Хатіджа народила йому сина, і тепер тільки її мови було, що про того малого Мехмеда, ніби він мав успадкувати престол. Роксолані належали ночі Сулейманові, зрідка дні, але все те залежало від його настрою і незбагненних примх, найчастіше ж від волі великого візира, з якою вимушена була миритися, переконавшись у безплідності опору. Тільки ждати, сподіваючись на всемогутній час! Ясна річ. могла б щоразу турчати султанові на вухо про великого візира. Крапля довбе камінь. Та вже не хотіла бути краплею, вважала те для себе принизливим, ждала, поки краплі зіллються в потік, у ріку, в море і затоплять грека навіки!
А султан, чи то вже так віддавшись душею своєму улюбленцеві, чи, може, потай підштовхуючи того до неминучої загибелі, проголосив несподівано великий похід на кизилбашів і очолити той похід доручив своєму великому візирові. Він звелів підкорятися фірманам сераскера так, як і його власним, назвав Ібрагіма — «прикраса держави й цього світу, захисник царства і верховний сераскер». Ібрагім, вирушивши в похід, стал видавати фірмани, підписуючись нечуваним титулом «сераскер султан». Фортеці відчиняли перед ним брами, як перед справжнім султаном. Паші, беги, вожді племен виходили назустріч із багатими дарунками. Двір Ібрагіма своєю пишністю уже перевершував навіть султанськім. Стривожився сам Скендер-челебія, який, за звичаєм, супроводжував Ібрагіма, забезпечуючи його похід. Скендер-челебія став висміювати вигаданий великим візиром титул «сераскер султан», серед своїх наближених вів розмови про те, що грек наміряється скинути Сулеймана з престолу й захопити владу в свої руки. Ті розмови дійшли до Ібрагіма, і вперше за своє багатолітнє знайомство ці два спільники тяжко посварилися, хоч хитрий грек звинуватив Скендер-челебію не в розповсюджениі чуток, а в тому, що той намагався зодягатися багатше за сераскера і мав більше пажів довкола себе.
Вісті про ці незгоди дійшли до султана в Стамбул, але султан мовчав, так ніби ждав, коли Ібрагім сам понищить опори, на якихдосі тримався. Тим часом другу опору Ібрагімову — Луїджі Гріті — з трьома тисячами яничарів султан послав в Угорщину, щоб той простежив, як там шанують султанські права. Навздогін Гріті було послано звідомлення султанського дивану про те, що венеціанець винен у державну казну двісті тисяч дукатів за відкупи і дві п’ятих цієї суми має негайно заплатити. Гріті вимушений був продавати свій золотий і срібний посуд, знаючи, що за не-сплачені борги в цій землі не щадять нікого, а сам тим часом кинувся грабувати Угорщину. Жах супроводжував його кривавий похід. Янош Запойяї прислав Гріті 200 тисяч дукатів, щоб порятувати землю від розорення, але не помогло й це. Венеціанець перевершував жорстокістю усе досі чуване. Не зупинявся ні перед якими злочинами. Та коли вбив старого петроварадинського єпископа Імре Джибака, його покинули навіть найближчі помічники й спільники. Трансільванський воєвода Стефан Майлат підняв народне повстання проти Гріті. Покинутий усіма, венеціанець з двома своїми синами, перевдягнений, утік до молдавського господаря Петра Рареша. Рареш негайно видав Гріті уграм. Ненависному султанському посіпаці відрубано голову, а його тіло кинуто і [сам.