Тиша лежала довкола неторкана, нерушима, може, й справіку. М’яке дерниння, по якому ступала, поглинало навіть найменший шерех. Враження було: ніби ступає у порожнечу, зависла в просторі, пильнованому з чотирьох країв ангелами, які держать чотири вітри земні, щоб не віяли вони ні па суходіл, ні на води, ні на деревину. Як мріялося усі ці нестерпно довгі роки вивільнитися від безсонного нагляду проклятих стамбульських очей, сховатися чи на небі, чи під землею, бодай на мить відчути свободу, позбутися нагляду, а тепер була сама в цілому світі й не могла звільнитися від невиразного страху.

Якби ж то хоч війнув вітерець! Тріснула б, падаючи з дерева, суха галузка, крикнула десь у верховіттях пташка, заіржав її кінь. Ніде нічого. Завмерло, принишкло, насторожилося, причаїлося. Навіть кінь мовби закам’янів і вже не пирхав, не подзвонював вуздечкою, а вона боялася озирнутися назад: а що, коли провалився крізь мохи або поглинули його гущавини? А саму теж нездоланна сила притягувала до густої стіни дерев, так ніби хотіла заблукати там, як колись Настка Чагрова на місці їхнього Рогатина, але ту вивів рогатий олень, а хто виведе тебе, Настасю, Хуррем, Роксолано?

Ішла тепер, мов сновида, безпорадно виставляючи поперед себе руки, в одній з яких тримала непотрібний розцяцькований спис, перетинала галявину, наближалася до найщільніших, найчорніших гущавин, і, коли вже підійшла до них мало не впритул, вони безшелесне розсунулися (а може, то тільки в зболеній тривожній її уяві відбувалося те все?), вилетів звідти страшний ( велетенський звір, неначе з апокаліпсиса, яким лякав колись усіх у Рогатині отець Лісовський, подібний до рисі звір, з ногами, як у ведмедя, з пащею, як у лева, семиголовий і десятирогий, і мовби стрибнув той звір на неї, а вона не мала куди подітися, не вміла порятуватися, а тільки наставила на нього свого списика, вхопивши його обіруч, а тоді замахнулася ним, як простою палицею, тупнула на звіра й закричала відчаєно:

— Ти куд-и!

І звір відвернув. Десятирогий і десятиокий, не лишив по собі ніяких слідів, і нічого не лишилося, навіть страху в душі, тільки чула свій голос, який кричав: «Ти куд-и!» — голос, який лунав » невгавно, і хтось ніби питав її стурбовано й стривожено: що сталося, що відбулося, що закінчилося, що почалося? Лихо чи щастя, торжество чи катастрофа?

Озирнулася: кінь пасся коло ліщинового куща, де вона його прив’язала. Видовжуючи м’яку верхню губу, хапав траву, жував її великими міцними зубами, зелена піна скапувала йому з вудил. Забула розгнуздати коня. Султанші не розгнуздують коней. І нікого не розгнуздують. Тільки загнуздують.

Чи була султаншею тут, на цій галявині, у мертвій самотині й моторошній тиші, з якої хтось вичистив життя, ніби плід з утроби матері? Привиди тепер обступали її звідусіль, зраділо заповнюючи порожнечу тиші, творячи стіну ще щільнішу, ніж чорні гущавини, з яких на неї стрибав звір містичного перестраху. Заплющила очі — привидів ще побільшало. Впізнавала їх усіх, одних знала давно, інших недавно, стояли невідступне, уперто, навіки. Колись були тільки привиди рідні. Чи бувають рідні привиди? А як бути з матусею і отцем рідним, куди їх поставити, де знайти притулок у душі? Тепер насувалися ще й привиди чужі, ворожі, лихі, ставало їх більше і більше, намножувалися, як листя на деревах, як трава під ногами, як пісок на березі моря. Втілення своєкорисливості, нещасть і ворожості до всього сущого. Де порятунок від них? Шукала рятунку від живих, тепер мала рятуватися й від мертвих. А може, вони всі живі? І нагадують про себе, як живі? Бо не бачила ж нікого мертвого. Ні валіде, ні Ібрагіма, ні венеціанця Гріті, ні того проклятого купця, що купував і продавав її на рабських торгах. Падали одне за одним, як колоски під серпом. Жнива жорстокі, безжальні, невпинні. Як не скосило її саму — досі не збагне.

Дико перекривлене бліде лице Ібрагіма. Чорний стиск уст султанської матері. Зажерливо вибалушені очі Гріті. Зігнутий, як іржавий гвіздок, Сінам-ага. Невже приречена вона жити серед нещасть, жорстокості, убивств, втрат, часто безглуздих, ніби насланих за якісь невідомі прокляття?

А може, людина приречена бути жертвою темних сил? Несеш на собі тягар злочинів не тільки своїх, а й чужих, цілих поколінь твоїх і чужих предків, чуєш їхній голос у своїй крові, вічний поклик — куди, до чого?

Вирвалася вона після багатьох років нидіння, боротьби й напруження усіх сил душі на волю, але що воля, коли в душі немає віри? Свою відкинула, чужої не прийме ніколи, так і буде розполовинена між двома світами, нещасна істота, фальшива велич. Хотіла поєднати непоєднуване, доконати те, чого не могли зробити навіть всемогутні боги. А може, боги тільки роз’єднують людей? І коли й шукати свою віру, то не ширяти в захмарних висотах, а спуститися на землю, знайти її у втіхах простих, серед людей, у зустрічах з ними, в розмовах, у любові й щасті. Ходити по землі, мандрувати, перепливати через ріки, дертися на найвищі гори.

Гори! В дитинстві багато чула про них, були вони зовсім недалеко від Рогатина, підступали мовби до самих його валів і водночас лишалися невидимі й недосяжні, як казка.Для матусі гори були суцільним захватом. Народилася коло їхнього підніжжя, мала у крові їхню гордість, до Рогатина дісталася якимсь чудом, бо Гаврило Лісовський вихопив свою Лександру з самого вировиння тисячного селянського війська Івана Мухи, що вийшов з гір, вів звідти найодважніших і найзухваліших, бив усе, що паном зветься, так що королю ледь не самому довелося виступати цілим військом проти гірських опришків, і не були вони, власне, ніким поконані, а знов пішли в свої гори і понесли з собою свою гордість і ненависть до можних. Настасине літочислення починалося від Мухи. Всі рогатинські події неодмінно зіставлялися й узгоджувалися з роками Мухи: «Тоді, як ішов Муха від Волощини…», «Того літа, як з’явився Муха…», «Там, де Муха побив воєвод…»/Може, й непокірливість передала їй матуся, вдихнувши від того Мухи, якого й не бачила ніколи, який з часом уже й не уявлявся живою людиною, з плоті й крові, а чимсь мовби духом гір, ніби втіленням вічної людської неприборканості й устремління до найвищих висот, на яких тільки й можна відчути справжній вітер волі. Горн були в спогадах матусиних, у її розповідях, у її мріяннях і надіях. Обіцяла повести Настасю в гори, збиралася повести — не зібралася.