Змагалися музиканти — хто кого переграє, пехлевани, перетягуючи канатом одні одних, моряки і яничари, видираючись на гладенькі стовпи, намащені лоєм або намилені, акробати, що стрибали через єгипетський обеліск і кам’яні стовпи. Знову вешталися повсюди меддахи і брехуни, лунали сороміцькі приспівки й урочисті касиди, танцюристів заміняли поети, всім даровано золоті й срібні монети, які кидали в шапку переможцеві або наліплювали па чоло, щоб усім було видно відзначених.

Загадковий німець виконав свою обіцянку щодо розваги з дикими звірами. Привезено велику клітку з трьома левами і в неї кинуто гігантського вепра, всього обплутаного сирицею. Вепр наставляв на левів свої страшні ікла, бився за життя уперто й жорстоко, але зрештою був розтерзаний меткими хижаками під ревище натовпів.

Німцеві було даровано свободу й гаман з дукатами.

Тим часом головних винуватців торжества повезли в хамам для урочистого омовення. Попереду йшли хафізи, читаючи коран, стамбульська малеча, яка супроводжувала похід, кричала «Амін-дерін!»

Наступного дня перші люди держави, уповноважені на те падишахом, пішли до Топкапи і привели звідти одягнених у золоті вбрання трьох султанських синів. На Іподромі Мустафу, Мехмеда й Селіма ждали візири, щоб супроводжувати їх до султанського трону. Дванадцятилітній Мустафа, білотілий, високий, дужий, бистроокий, як його мати-черкешенка, тримався гордо, милостиво ? змахував рукою яничарам, які захоплено ревіли, побачивши його, до султана підійшов поважно, уклонився з гідністю, руку падишаха поцілував, ледь доторкнувшись до неї устами, мовби сповнював обряд, а не виказував шанобу. Дев’ятилітній Мехмед був ніби поменшений султан. Так само довгошиїй, нахмурений, тонкогубий, з уважним поглядом, з передчасною задумливістю на смаглявому обличчі. І коли при погляді на гордого Мустафу мимоволі хотілося вигукнути: «Ось іде майбутній султан!» — то малий і Мехмед своєю подібністю з Сулейманом викликав холодний дрож | і трепет серед придворних, і від нього хапливо відвертали погляди. Селім був найменший з братів. Мав лише п’ять років. Сповнений дитячої безжурності, йшов усміхнений, роззирався довкола цікавим оком, не схожий був на всіх цих людей, що святково юрмилися довкола, ніби чужий для них, випадковий гість на цих високих урочистостях. Вражало його волосся барви червоного золота, вогнисте, ніби обпалене полум’ям пекла, і, коли запримічувано те волосся, втихали крики, шепоти повзли слідом за малим султанським сином, супроводжували його до самого трону, на якому сидів Сулейман. Бо Селім схожий був —на свою матір Роксолану, на гяурку, відьму й чарівницю. Але саме тому, що Селім був такий схожий на його улюблену Хуррем, Сулейман посадив малого собі на коліна, обійняв і поцілував, і від цього видовища заніміли натовпи, а тоді зітхання пролетіло над усім Стамбулом, тяжке й ненависне, ніби злий вітер з далеких диких просторів.

Але знов заграла музика, кидано золото в юрмища дармоїдів, розпалено вогнища, на яких пекли баранів і биків для частувань, — і знов розкручувалося велетенське колесо веселощів, гульні, неробства, пустих величань, аж поки на вісімнадцятий день у прийомному залі Ібрагімового палацу відбувся нарешті сам обряд обрізання, яке перенесено було султанськими синами з належною гідністю, без криків і сліз, хіба що гірко скривився від болю малий Селім та ще більше нахмурив чоло Мехмед. Мустафа ж переніс це маленьке (але таке важливе!) випробування як справжній мужчина, гордо і мовби аж з радістю. Мабуть, сподівався, що тепер султан нарешті назве його спадкоємцем престолу і пошле в Манісу, віддавши йому під управління провінцію Сарухан, як те зробив колись з ним самим його батько султан Селім.

На двадцятий день Сулейман, прикликавши до себе султаншу, валіде, сестру Хафізу і великого візира, спитав Ібрагіма:

— Що думаєш, Ібрагіме, яка урочистість була сяйливіша:

твоє весілля з нашою сестрою чи сюннет моїх синів?

— Весілля таке, як було в мене, не бачене, відколи світ стоїть і вже ніколи не повториться, мій султане.

— А чому?

— Тому, що ваша величність не може похвалитися таким гостем, якого мав я. Адже моє вінчання прикрашене було присутністю падишаха Мекки і Медіни, Соломона нашого часу, Повелителя Віку.

Валіде схвально похитувала головою на такі мудрі слова свого улюбленого зятя. Сулейман милостиво кивнув Ібрагімові.

А коли їхав з Іподрому в роззолоченій кареті до свого палацу, маючи з собою валіде й султаншу, Роксолана, ніби щось згадавши, сказала:

— Ваша величність, ви забули здійснити важливий акт.

— Який же?

— Ви мали подякувати п’ять тисяч разів своєму великому візирові за неперевершені лестощі.

Так Сулейман переконався, що жінка не забуває нічого. Ні добра, ні зла.

ПОКЛИК

Роксолана прив’язала коня до розлогого куща ліщини, розминаючи затерплі ноги, пішла поволі по галявині, спираючись на коштовний, власне, іграшковий спис із позолоченим наконечником. Султан десь затримався, кінні євнухи, які мали її супроводжувати, безнадійно відстали, бо металася вона в цих горах так, що неспроможні буди втриматися коло неї навіть найдосвідченіші вершники. Домоглася у султана, щоб узяв її на лови до Едірне, — і не в гості, не на короткий час, а поки й сам тут буде. Не хотіла більше лишатися в Стамбулі, бо не мала з ким. Колись були хоч вороги, тепер і ворогів не стало. Пошкодувала, що не взяла з собою сьогодні Гасана з його відчайдухами. Підганяли б неповоротких євнухів, і вона не лишилася б без охорони й захисту. Самотність серед цих вкритих правічними пущами гір була хоч і приємна, але страшна. Галявину обступали темні гущавини, на які Роксолана не могла тепер і поглянути без ляку. А щойно ж пробилася крізь них, проринула з своїм конем, який тепер спокійно подзвякував вуздечкою десь за спиною, вона ніяк не могла стямитися від своєї зухвалості, від розкошів самотності й водночас від незбагненного страху, який обіймав її дедалі міцніше й дужче. Хоч і те подумати: кого мала боятися?