Він знову схитнувся вже на другий бік, і тоді вона, видно схаменувшись нарешті, може запримітившії його дорогі шати й здогадавшись, що мав справу з непростим чоловіком, відхитнулася від князя, ступнула двічі назад тан, що Ярослав, не знайшовши опори, заточився і мав би впасти, якби’ дівчина вчасно не підтримала його, але він все ж таки умудрився налягти на неї всією своею вагою і повис на плечі в незнайомої; вона одпихала його чимдуж, намагалася визволитися, його кругла, підстрижена по-ромейському борода лоскотала її шию десь за вухом, дівчині було й лячно, і смішно трохи водночас, вона таки спромоглася відіпхнути дивного нападника, відскочила від нього, гукнула крізь сміх:

— Ой набрид!

— Ну, — пробурмотів нарешті Ярослав, — навіщо?

— Звідки такий узявся! — поправляючи на собі сорочку і і благеньке корзно, скривила губи дівчина. — Ганяєшся тут по лісі.

Він знову мовчки пішов на неї, але вона вже остаточно оговталася, вхопила з землі ломаку, замахнулася:

— Не підходь, бо!..

Очі їй сміялися, видно, сама розуміла, який безглуздий її захист від дужого, озброєного мечем і мисливським ножем чоловіка, ведмежу силу рук якого вона вже встигла відчути. Однак знала й те, що владна зараз над цим чоловіком безмірно.

— Тільки ступни — кричатиму!

До кого? Кому? Це її не обходило. Повинна була викласти все, що мала для власної оборони, мерщій висипати на безтямного чоловіка, перш ніж той схаменеться і перестане бути таким нікчемним тюхтієм, яким показав себе ось зараз.

— І забирайся звідси! — додала ще сміливіше.

У князя пройшло перше запаморочення, його тіпала мовби лихоманка, відчував, що будь-які переговори безглузді, але не мав нічого ліпшого, тому вдався до вмовляння:

— Ну нащо ти так?

— А ти нащо?

— Я… ти… як тебе звати?

— Старий будеш! Повинна б… А нічого я не винна! Та ти слухай… Не хочу слухати!

— Ну… — Він не знав, як до неї й підступитися, — Ти знаєш, хто я?

— Не хочу знати!

— Можеш хоч здогадатися.

— Не мала клопоту!

— Але ж я для тебе міг би…

— Сама все можу!

Від неї відскакували всі слова: ні погроз, ні обіцянок для неї не існувало.

— Все ж таки як тебе звуть? — спитав він, намагаючись посміхнутися. — Я — Юрій. А ти?

— А я — ось вона!

Дівчина випнула повні груди під полотняною сорочкою, вихнула стегнами, її тіло вільно ходило під широкою сорочкою, а в князевих очах прокотилася темна хвиля, він рвонув з піхов меча, доскочив до дівчини, захрипло вигукнув:

— Кажи, бо потну?

Вона злякалася навсправжки, очі їй розширилися, чорні іскорки повистрибували з них геть, лишилася тільки безмежна сірість, дівчина наставила руки, так ніби могла ними захиститися від меча, слухняно прошепотіла:

— Забава.

— Що? — кинувши так і не видобутий меч назад у піхви і хапаючи її міцно за плечі, поспитав Ярослав. — Що?

— Звуть мене так. Забава.

— Чому так?

— Батько так назвав. Ми в лісі живемо, самі. Нікого —довкола. Як народилася, то була для нього забавкою.

— А нині що?

— І нині.

— Чому так до мене? Знаєш, хто єсмь?

— Не знаю.

— То й ліпше. Вподобав я тебе вельми.

— Ну, — вона вив’юяилася з-під його рук, відскочила набік, — їдь собі далі, поки я тебе не знаю.

— Повинна спізнати.

— А не хочу.

— Я для тебе все зроблю.

— А що ти для мене зробиш?

— Ну… — Князь знітився: бо й що міг для неї зробити. — Бояринею тебе вчиню!

— А не треба мені боярині!

— Що б тобі треба?

— А нічого!

— Ну, не втікай від мене.

— А ги не підходь.

На Ярослава знов напливала темна лють. Навіщо зачепився з цією дурною розмовою? Треба було відразу зім’яти, згнітити, треба було, треба… ох! Він сказав благаюче:

— Прошу тебе вельми. Постій лиш коло мене. Трохи.

— А їдь собі, — сказала вона жорстоко. — Он тебе шукають.

Справді, віддалеки чулися крик, заіржали в лісі коні, відгукнувся до них князів кінь.

— Побачать тебе тут — буде тобі, — мигано посміхнулася Забава.

— А я не боюся нікого, — сказав він, мой останній хвалько. — Я над ними всіма, а не вони наді мною. Ну, то підійдеш?

— Не хочу.

— Тільки потримати тебе за руку,

— Чого захотів.

— Аго-ов! Княже! — зачувся за гущавина и Косняганів могутній голос. — Княже Ярославе!

В очах Забави промайнула заншаденість.

— То ти — князь?

— Князь. Іди до мене.

— Якщо князь, то й ще раз можеш приїхати! — вона засміялася й кинулася в гущавину.

Тільки й сліду.

А з другого боку, перелякано гукаючи, проламувалися лсрізь чагарі послані Коснягином ловці й варяги.

— Чого претесь! — гримнув на них Ярослав, а Коснятинбаі, коли вийшов до коней, сердито мовив: — Відвикай зирита за князем. Негоже чиниш.

— Злякалися за тебе, світлий князю, — дикувато мовив Кослятии.

— Не маленький, сам собі зараджу. Обдумав усе нині. Веля кувати мечі та списи і возити стрілу і ио иригородах, щоб готували боїв на весну, йтиму на Київ.