— Гріх іти проти отця свого, — суворо глянув на нього князь.

— Можна б потроїти дружину, — вів своє Коснятин, — ніде ніхто не мав би такої дружини.

Ярослав одповів йому словами з псалтиря:

«3лоба його обернеться на голові його, і насильство його впаде на тім’я його».

— Якщо чоловік до тисячі гривен має ще дві тисячі, — засміявся Коснятин, — то він не лякається нічого в світі! Прощавай, княже! Вклоняюся твоїй мудрості!

Він більше не нагадував про цю розмову, але в кінці літа, коли треба було відсилати Києву щорічну дань, Ярослав покликав Коснятина до себе, довго ходив по просторій гридниці, перемірюючи її вздовж і впоперек, потім сказав:

— Довго думав я, довго й тяжко. І велю так: не давати гривен Києву.

Коснявин мовчав, зляканий і зраділий. Тоді Ярослав підійшовзоке нього впритул, взявся за коштовне корзно, мовби хотів труснути посадника за груди, але тільки потримався, похмуро молвив:

— Споряджай слів до князя Володимира з цією вістю!

A сам відправив певних людей до варягів, прикликаючи до У$ебе на службу найславнішого з них — Еймунда.

«Не згадуй про гріхи молодості моєї, ні про переступи мої, гадай мене по благодаті твоїй, задля доброти твоєї, господи!»

Ще довго сидів Ярослав над озеречком, ноги йому зовсім коцюбли в просиненій першими осінніми прихолодками воді, а він уперто не помічав того, ворушив губи в молитві, загинав ільці на руках, перелічуючи всі гріхи, неправди й кривди, заіні йому, його матері, його сестрам і братам батьком їхнім, іиким князем Володимиром.

Неподалеку між деревами знов замаячили верхівці. Поволі їздили його тілохранителі — варяги Ульв і Торд. Десь весь час кружляли довкола, відігнані князем, звиклі до його незваних примх, але не втерпіли, вирішили навідати свого хліщя. Іншим разом Ярослав би втішився вірності своїх панів, йому подобався мовчазний Ульв, що, мабуть, на сміх а одержав ім’я славетного скальда, про співучість якого відано в північних краях легенди; розважав князя і Торд, помолодший за Ульва, головне ж — балакучий безмірно, валачки його зводилися завжди до того самого: до дівчат, з яких він чомусь особливо вирізняв неодмінно білявих і тонконогих і часто навіть ганявся за ними по новгородських вулицях, за що новгородці недвозначно обіцяли поперебивати Тордові ноги.

Але няні князеві не хотілося бачити варягів. Він махнув їм рукою, щоб їхали геть, ті слухняно завернули коней, знову зникли в переліску.

І ще й ще сидів Ярослав над озерцем, перешіптуючи слова з священних книг і відчуваючи таку холодну самотність, хоч візьми та в воду.

Прив’язаний до найближчої берези князів кінь тихо поскубував траву, іноді скидав голову, прислухаючись до лісу, так ніби ждав повернення отої гарної низки верхівців або хоч двох вершників-варягів, знов виловлював м’якими губами трохи згірклу передосінню травицю, а коли вже нічого було більше вигризати, застояне тупнув копитом, голосно заіржав, нагадуючи хазяїнові, що вже час їхати або слідом за ловцями, або й просто собі додому.

Тоді Ярослав підвівся, труснув одним чоботом, другим, пересмикнув плечима від холоду, загнуздав коня, підтягнув попругу, молодо скочив у високе поцяцьковане сідло, смикнув за повід, не розбираючи навіть, за який — за правий чи за лівий, бо куди їхати, куди скакати — Ярославові було однаково.

Кінь радо зірвався з місця, поніс князя поміж деревами, вибираючи вже на свій конячий розсуд вільніший простір. Ярослав і далі був задуманий, і далі ворушилися його уста в молитвах.

«Лице мое запалося від смутку й постарілось задля всіх ворогів моїх».

А кінь, не спонукуваний і не гнаний, сам наддав ходи, полетів і геть божевільне; перед очима князя перестрибували білі береза й замшілі вільхл, чіпкі чагарі лише здалеку намірялися своїми колючими вітами і безсило відскакували в боки, м’яко тупотіли по зеленому моху хінські копита, туго бив у обличчя, лоскотав бороду вітер, аж ставало весело Ярославові, і він уперше за сьогодні посміхнувся і згадав, що молодий ще зовсім — тридцять і п’ять літ якихось, і аби не князівська поважність, то гукнув би оце на весь ліс, і —підвівся б у стременах, і…

Збоку, на галявині, щось майнуло, дивїіо-біле й бентежне, князь рвонув повіддя, на всьому скаку зупинив коня, повернув його назад, до галяви, але там уже було порожньо. Може, здалося? Мана? Ярослав кинувся в один бік, у другий. Гнав коня просто на кущі, тріщало під конячим черевом, хльоскало князя віттям, нарешті, вирвалися на вільніше місце, князь розпалено зирив сюди й туди, сам не знав, чого шукає, за чим женеться, знову кинув коня наперед, проскочив перелісок і тільки й угледів на протилежному кінці нової галявини, як метнулося в гущавину щось звабливе, від чого кров князеві вся зібралася в серці й глухо, загрозливо заклекотіла. Був ловцем на звіра, а мав стати ким? Відчайдушне погнав коня туди, але змушений був спинитися перед непролазною стіною хащів, тоді зіскочив на землю і, ні про що не дбаючи й не думаючи нг про що, мов одурілий юнак, поліз у кущі, в гущавину. Мав наздогнати, хоч би там що!