— По-моєму, ви вважали себе теоретиком в інших галузях. Ваша спеціальність — давньохристиянське малярство.

— А також дерев’яна скульптура. — Адальберт Шнурре вдоволено хмикнув. — Ми обидва з вами вважалися добрими знавцями в цій галузі. І перший мій обов’язок був — врятувати вас для науки. І я це зробив.

— Мені дякувати?

— Я розумію ваш стан. На вашому місці я теж… Це справді жахливо… Там… Хоч звідти розгортається пречудовий вид на Київ, але… я розумію… Закони військового часу — вони не для науки і не для людей науки. Але, хвала богові, я все-таки зумів витягти вас звідти… Я навмисне молов дурниці, сподіваючись на вашу принциповість. І розрахунок виявився точним: ви не витерпіли.

Професор Отава мовчав.

— Звичайно, все було б набагато простіше, — смачно пожовуючи губами, продовжував Шнурре, — вам тільки треба було прийти до коменданта і назвати своє ім’я. Ніхто не закинув би вам співробітництва з окупантами. Жодної військової таємниці ви нам видати не можете, бо не можете їх знати. Ваші знання нічим прислужитися доблесній армії фюрера не можуть. Ваші інтереси занадто віддалені від сучасності, щоб вам треба було лякатися нас. Ви могли просто лишатися в своєму кабінеті і спокійно писати чергову сторінку своїх спостережень над фресками Софії київської.

— Ви навіть знаєте, що я писав останнім часом?

— Догадуюсь.

— Не можу відплатити вам взаємністю. Ніяк не міг би здогадатися, що ви не тільки професор, а й…

— Штурмбанфюрер СС? Це тимчасово, цілком тимчасово. Лише поки ми встановимо в Європі новий лад. А ще точніше: форма моя цілком умовна для мене, бо я не перестаю займатися своєю науковою роботою. Уніформа в даному випадку просто сприяє моїм зайняттям. Так, так, саме сприяє.

— Куди ви мене везете? — перепинив йому вирозумлювання професор Отава, сповнюючись дедалі більшим неспокоєм, бо машина, поволі проїхавши нескінченну низку вулиць від Мельникова і до Велико-Житомирської, повернула на Богданову площу, з одного боку якої мовчазно стояла Софія, а з другого ще й досі курілися руїни будинків, швидко вимчала їх на Во-лодимирську, пронесла повз Золоті ворота, повз оперу, військові регулювальники на перехрестях без загайки пропускали попелястого «мерседеса», він набирав більшого й більшого розгону, он уже правобіч видно червоні колони університету, а в мокрому, задощеному парку — сумну постать Кобзаря в оточенні багряного листя; далі професорові Отаві не треба було й дивитися, серед найтемнішої ночі, з заплющеними чи зав’язаними очима, в лихоманці чи навіть вмираючи, він би показав на свій будинок, на будинок, у якому народився, звідки малюком ходив гратися в садочок, що став потім Шевченковим парком, звідки пішов до школи й до університету, і на перші побачення, і на перші гулі, і на найбільші щастя й найтяжчі нещастя виходив він з цього будинку, з квартири на третьому поверсі, великої професорської квартири з багатьма кімнатами, які всі загачені були книжками, вічно забиті книжками, стародруками, унікатами, раритетами, літописами, цінними рукописами, пергаментами, берестяними грамотами і ще бог відає чим. Той будинок споруджував якийсь київський інженер, який пробував змагатися з відомим київським архітектором Городецьким, що иавибудовував по всьому місту чимало химер, стилізуючись то під готику, то під барокко, а то під модерн. А цей інженер, неспромо: хотів надати будинкові якихось оригінальних рис зовні, вирішив бити на ефект внутрішній — вигадав неймовірний, схожий на храмову наву вестибюль, прикрасив його мармуром і мозаїкою, поклав на сходи різноколірний мармур, а в велетенських розетах, що мали правити за вікна, поставив яскраві вітражі на теми Української історії. Цим і обмежилася інженерова фантазія. Помешкання в цьому будинку не відзначалися нічим, окрім ординарного несмаку, були великі, неоковирні, кімнати тяглися довгими ковбасами, переходили одна в одну без видимої потреби, а тим більше гармонії, в довгих вузьких коридорах тоді було розминутися двом людям, вікна були високі, але вузькі, не просвічували великих кімнат, там завжди панував півморок, у таких помешканнях, щоправда, добре сиділося й думзлося. Вони добрі були для схимників і вчених, але аж ніяк не надавалися для екзистенції людям простим, не пасували дозвичок, темпераментів і уподобань.

Може, саме через помешкання й у родинному житті професора Отави не все склалося… Але менше з цим. Не про це думав нині Гордій Отава, стривожено спостерігаючи,як чужа машина, з чужим чоловіком, що вперто називає сббе колегою, невтримно наближається до такого знайомого, такого єдиного на всім світі, такого жаданого і водночас чимось відлякуючого тепер будинку.

— Куди ви мене везете? — знов повторив своє запитання професор Отава, і цього разу Адальберт Шнурре, який, певно, ще не зовсім гаразд орієнтувався в київських вулицях, але вже тепер теж добре побачив, що наближаються вони до високого, прикрашеного готичними розетами й смішними різьбленими башточками будинку, з спокійною доброзичливістю промовив: