Лише купець після кожного ковша видавав з свого потужного тіла розмаїті звуки, схожі то на жереб’яче іржання, то на рикання дикого звіра, то коротко вирегочував чи то від вдоволення, чи просто щоб чимось вирізнятися серед мовчазної братії, а вийшло так, що то він тільки роздимав собі груди, готуючись до більшого, бо після третього ковша раптом ревнув до своїх змагунів:

— А що, будемо пити чи ще й похвалятися? Чи поніміли? А чи язики в медові позагрузали?

— Будемо похвалятися, будемо! — тонко вискнув чеверногий чоловічок і засміявся дивно й жалюгідно, мовби похлинувся водою: — Пр-с-с-с!

— Питіє люблю! — закричав купець. — А ще жон вельми! В питії можу день і ніч, і два дні, й десять днів бути, а з жонами і того більше!

— А до князя нашого далеко тобі, — кольнув хмизонос, який теж не відставав від товариства і посмикував медок, поцмокуючи та поахкуючи.

— Ти? — здивовано глипнув на нього купець. — Хто ти е такий, щоб мене?.. Та чи знаєш ти, що в мене жони скрізь — і на Русі, і в Польщі, і в Чехії, і в Угрів, і в Царграді, і в Біармії, і в печенігів. Хто з вас пробував печенізьку жону? Га? Ніхто? Тож-бо й воно! Жона тверда, силу має мужську, з лука стріляє і джідою б’є без промаху. А сама гаряча! Гух! Жону треба вміти взяти. Вона не любить зайців, на неї треба туром іти! Гух-гух!

Він уткнувся в ківш, з чого скористався той, що сидів перший праворуч од купця, миттю поставив ківш на землю, щоб вивільнити руки, і, чудернацько «єкаючи», закректав:

— Єх ходили ми з кнєзем на єтвігів, то кнєзь мене й просить: «Покажи воєм зеленим, єк ти б’єш своем списом!» А є ему, — єкало все намагався показати руками: і як він ішов з князем на ятвігів, і як князь його покликав, і як казав, і виходило ще чудніше від цього безладного дурнуватого вимахування довгими руками. — А є ему, значить, не кажу, кажу, а покажу сперву кнєзю, а воєм тож покажу… Да єк побіжу на єтвігів, да єк нанижу на списа одного, й другого, й третього — дев’єть єтвігів на один спис і держу єго, єк кнєжий пропорець, а потому, значить, молодому воєві, забираю его спис, а йому даю свій з дев’єтю єтвігами і кажу — не кажу, а показую, що ти держи спис з дев’єтьма єтвігами, єк є держав, а є ще поколю і ще нанизав…

— Скільки? — крикнув купець. — Скільки ти там нанизав? Однаково менше, ніж я жон мав, бо жони…

Але тут чеверногий жалюгідний чоловічок, видно, вирішив, що наспів і його час втрутитися в похваляння, махнув ковшем і, перебиваючи купця, заплямкав:

— Так він ото мене хотів, а я. його… Пр-с-с-с! — починав з середини, певно продовжуючи йому тільки відомий перебіг якоїсь пригоди, ніхто не міг збагнути, про що йдеться, та ніхто й не прагнув того, бо кволого плямкання чоловічкового й не чутно було, хіба що Сивоок, який стояв зовсім поряд, гаразд розбирав: — А я його тоді… А він мене тільки, а я його… Пр-с-с-сі

— Цить! — гаркнув купець. — Коли я говорю про жон, усі повинні мовчати. Як води в рот. Жони-бо…

— Яких у тебе більше, аніж у князя Володимира, — підкинув знову хмизонос, але купець не зачепився за кольку, позбув втручання хмизоносове неувагою, голосно сьорбнув з свого ковша. А його місце в похвалянні відразу виповнив новий пияк, оберемкуватий чолов’яга, зодягнений недбало, однак досить коштовно, з великим ножем на поясі, прикрашеному сріблом, сріблом же оздоблені й піхви для ножа були, а рукоять ножа гарно здобилася різьбленням.

— Меч удома полишив, — відкахикуючись, мовив оберемкуватий, — а то б показав, що можу. А можу так. Дикові голову відтягти, не розмахуючись, а турові — за одним замахом… Впущу йду з самим мечем, іншої зброї не потребую. І коня не треба… Самий меч… А мечем тридцятилітні дубки стинаю… Отак: раз — і вже!

— А я не так люблю пити, як закусювати, — озвався з-за своєї дерев’яної личини вирлоокий, смачно посмоктуючи мед. Володів дивним умінням не тільки вибуркувати з-за чаші своїми очиськами, але ще й говорити, як пив. — Оце б і ціле озеро випив, аби тільки закусювати. І щоб мнясо. Люблю мнясо! Хто любить жону, хто на печеніга йде, а я люблю мнясо! Хоч би й цілого дика засмажили — вконав би його! А ти сидиш коло чоловіка, бачиш його муку, а сам маєш у міху копченину й помавкуєш!

Він наосліп простягнув руку до хмизоноса, викрутив у його бік своє несамовите око. Хмизонос відкинув його руку.

— А дзуськи! — викрикнув таким світлим голосом, мовби й не пив ще нічого. — Не роззявляй губи на чужу чужинину й заробленину!

Вирлоокий захлипнувся медом, мерщій відірвав чашу від розквасистих губ.

— Жалко тобі? — сказав, мало не жебруюче.

— А він мене хотів, а я його… Пр-с-с-с! — тягнув своєї тим часом слинявий чоловічок.

— Для друзів тільки маю копченину від діда Кіптілого! — задерикувато вигукнув хмизонос. — А дід Кіптілий готовизну м’ясну робить для самого князя та для мене, бо без мене — ні руш! Ге?

— Ну, продай, — сказав вирлоокий, — бо без закуски не можу… Мнясо чую ще тоді, як воно в дебрі бігає… Вельми мнясо люблю… А в тебе ж такий пах з міха…