Але ж Отава й у гадці не. мав утікати чи рятуватися. Він гасав по Києву на своєму возі і знай збирав мішки з піском та возив їх до Софії, він виканючував пісок, іноді просто прибирав, де погано лежало, а то й крав, пам’ятаючи, що в святому ділі всі засоби дозволені, незабаром його знали в усьому місті і називали «професор з конякою» або ж: «Отой професор, що пісок краде».

Коняку в нього реквізували. Ще й пригрозили, коли він розкричався про антипатріотизм і варварство майора, який допустився такого насильства над професором.

В Святошині, Голосіївському лісі київські ополченці готував лися до захисту міста на крайній випадок. Для Отави крайній випадок уже настав. Він спробував записатися в ополченці. Але натрапив на якогось аж надто спокійного командира, який порадив професорові евакуюватися, поки є час.

— Такими людьми не маємо права рискувати, — сказав він.

В академії Отаві пояснили, що він пропустив свою чергу.

— Та мені самому байдуже, — розгублено мовив Отава, — аби лиш мого хлопця якось… Та ще ікони… У мене велика колекція… Це ж цінність.

Хтось порадив Отаві податися на товарну станцію, звідки відправлялися ешелони. Мовляв, там завжди можна знайти вагон, домовитися.

Професор з малим Борисом, якого міцно тримав за руку, півдня штовхався серед панічної нерозбернхи, яка панувала на товарній станції, нікого не міг знайти, ніхто йому нічого не міг не те що пообіцяти, а навіть порадити. Всі розмови, які він затівав з тим чи іншим порізно відповідальним чоловіком, приблизно були такі:

— Товаришу, нема часу. Кажіть конкретно: що вам треба?

— Ну, хоча б вагон.

— Вагон?

— Так. Всього один.

— Один вагон? Цілий вагон?

— Ну, хоча б отой, невеличкий, двовісний.

— Невеличкий! Це він називає — невеличкий!

— У мене колекція. Цінність. Державної ваги.

— Люди — от наша найбільша цінність. У мене місця в вагоні бодай для одного чоловіка нема! Ясно?

Отава знов метнувся до академії, але там уже все закінчувалося, хто поїхав, а хто лишився, в кабінетах не було вже енергійних молодиків, підлогу в коридорах встеляли непотрібні папери, які неприємно шурхотіли під ногами. Професорові попався молодий науковий співробітник Бузина, радісно вхопив Отаву за лікоть, — Товаришу професор, а я вас шукаю! Відправляю інститутські сейфи. Треба, щоб ви здали всі літописи й літературу, яка є лише в одному примірнику.

— Я вже це здав. — Отаві не дуже хотілося мати справу з Бузиною. — І ви прекрасно про це знаєте,

— Так, так, але я думав…

— Не помічав за вами цієї здатності давніше.

— Я хотів допомогти вам, товаришу професор.

— І так допомогли, що я нічого не можу… евакуювати.., Покинути все ворогові?

— Що вдієш? — Бузина розвів руками. — Ми повинні рятувати найцінніше.

— А хто це визначає?

— Ну… всі ми…

— Наприклад, ви їдете коло сейфів… А чи е місце хоча б для мене?

— Я не… я не компетентний, товаришу професор, але місце повинне бути…

— Повинне? Дякую вам!

Отава вклонявся і швидко побіг униз по сходах. Куди квапився — і сам не знав. Ще кілька днів метався по Києву. Евакуюватися? Але ж він не можеі Він не така цінність, як Бузина!

Бузину Отава зненавидів ще три роки тому. Перед тим не звертав на нього уваги. Знав, що є такий в інституті, дивувався, щоправда, як могло прибитися таке Ніщо до материка науки, але й тільки. Одвічною вадою Отави була неувага до людей, якась байдужа терпимість і до злих, і до нездатних. «Й ненавидим мы, и любим мы случайно». Мабуть, і одружився він так само з байдужою випадковістю, і дружину собі не вибирав, а просто взяв, а потім виявилося, що жити вони разом не можуть. Вона так і заявила: «Не можу я серед цих ікон! Мені люди потрібні!..» Тільки й зміг, що випросити у неї сина.

А Бузина — що Бузина? Так і жив би собі в своїй непомітності, може, ще й добрим чоловіком уважався, але сталася подія, що показала в Бузині нову грань, яка знову ж таки, кому була й до вподоби, але в професора Отави викликала почуття, близькі до відрази.

Отавин колега професор Паливода підготував до видання великий кольоровий альбом з софійськими і михайлівськими мозаїками. Про той альбом було багато мови, про нього роздзвонили навіть за кордоном, здається, обіцяли повезти його на всесвітню виставку в Нью-Йорк. Передмова і коментар до альбома друкувалися шістьма мовами. Подія!

Але зненацька професор Паливода, упорядник альбома, автор передмови й коментарів, десь зник. Згодом в інституті було пояснено, що професор Паливода — ворог народу. Професора Отаву запросив до себе один з керівників інституту.

— Що ж будемо робити, товаришу професор? — спитав він.

— Не розумію, — обережно промовив Отава.

— Альбом цей ваш… ці… як їх?.. Мозаїки…

Отава якось не міг відразу зв’язати факт зникнення Паливоди з мозаїками, бо що не кажи, а відстань у часі — неймовірна: мозаїки робилися в одинадцятому столітті, а професора Паливоди не стало в двадцятому.