— Всі найголовніші церкви в Константинополі, князю, збудовані так само на три нави, як і наша буде. І церква премудрості божої свята Софія має три нави, і церква божественного миру святої Ірини, і церква Воскресіння господнього свята Анастасія. Коли ж божественний Юстініан ставив святу Софію, то всі великі городи й землі — Афіни, Делос, Кизик, Єгипет — славні своїми будівлями, віддали все своє найцінніше: мармур, золото, срібло, слонову кістку, колони й різьблення. На острові Родос для мурування головної бані було виліплено легку цеглу і на кожній цеглині був напис: «Бог заснував її, бог їй і поможе». Через кожні дванадцять рядів у камінь клали священні реліквії, в той час як священики читали молитви. Головна баня тримається на чотирьох великих стовпах камінних, має в собі сорок вікон, і коли глянути знизу зсередини, то здається, ніби нависає над чоловіком небо. Під банею почеплено голуба, що зображає святого духа, а в тілі голуба зберігаються святі дари. Стіни зсередини всі викладені дорогим мармуром усіляких барв і відтінків, карнизи вкриті золотом, баня зсередини теж уся вкрита золотою мусією, на якій зображено святих. У святій Софії сто вісім колон, вісім з яких взято з храму Діани в Ефесі, вівтар відділено від церкви срібною перепоною з дванадцятьма колонами, престол із щирого золота, з встановленими в нього коштовними каменями, вночі в церкві засвічуються шість тисяч золотих лампад…

Міщило перелічував далі: скільки в Софії дверей срібних, скільки мідних, скільки кедрових, скільки дискосів, чаш, потирів, які завважки євангелії. Неспроможний передати велич і красу найбільшого константинопольського храму, він намагався приголомшити хоч лічбами, громадив камінь, дерево, мідь, золото ще б спробував вилічити, скільки все те коштувало, скільки довелося зібрати Юстініанові податей з усіх візантійських фем, так наче важила кількість колон і мальовил, а не те, як вони поставлені, як здоблені, як добрані одна до одної, і як там покладено мусію, і як ковано золото й срібло. Та про це Міщило не мовив. В обмеженості своїй душевній не відав того, що самі лиш імена будівель і міст вже викликають у чутливому серці образ їхній. Константинопольська Софія теж мала свій образ. Для Сивоока то була зелена просвітленість, мов ранкова морська прозорість. Так, колись уперше попав він до церкви Богородиці в Києві, і назавжди лишався йому вишнево-сизий спогад, і гучання дзвонів, і золоті проморги свічок. Та хіба ж про це можна розповісти? Тільки відчути може людина красу, можна тільки переживати, і лиш той, хто її відчував, може творити наново, тільки в тому є справжнє обдаровання. Невже й цей розумний і мудрий князь не вміє розпізнати чоловіка здібного від нездібного?

— Вірю, що збудуєш і для нас церкву славну й велику, — сказав Ярослав до Міщила і підняв праву руку, мовби благословив того на подвиг.

Міщило став на коліна, вдарив поклона князеві, пробурмотів:

— Поможи, боже, аби при малому таланті справи великі здолав.

Сивоокові хотілося кричати: «Не вір йому, князю, не вір!» Але що крик! Велося так повсюди. Міщило знав, що треба перед богом упосліджуватися, чим нижче,, тим ліпше. Хто ж то відає, який там завбільшки талант у Міщила насправді? Чи оці безмовні антропоси скажуть про це? Яке їм діло? Чужа земля, зроблять свою справу справно, повернуться назад до Константинополя, до свого Агапіта. Але ж він, Сивоок, не повернеться.

І земля ця йому не чужа, а рідна, дорога, єдина в світі! «Поможи, боже, аби при малому таланті!..» Нащо ж для такої землі та малі таланти! Держава завжди намагається купувати таланти, але скнарість заважає їй вибрати найкраще, а може, просто невміння вибрати, тому здебільшого куплені бувають або ж найгірші, або ж посередні, які вміють вчасно вискочити наперед, усі оті крикуни, що ведуться так, ніби мають у кишені грамоту від самого бога. А справжні великі таланти часто зникають в непам’яті, невідомі, відомі й невпізнані. Бійся посередності, о княже!

Але все те боляче билося лиш в думці в Сивоока, до вислову ж не давалося, він стискував кулаки від розпуки, знов коловся й ламався перед його очима світ, знов ставала посеред того явленого руйновища дивна церква, він бачив її всю зокола й зсередини, стояла вона яскравою писанкою з далеких років його дитинства, власне, була то й не церква, а образ його землі, який народився з давніх спогадів і з нової зустрічі з Києвом, образ пролітаючий, мов зітхання вітру в осінньому листі, неначе сповнені пташиного щебету досвітки, ніби золотиста мовчазність сонцева над білою тишею снігів.

А князь тим часом знов задзвонив у бубонець, увійшли якісь його люди, стали позаду, почався ряд з Міщилом, говорилося про речі дріб’язкові і несуттєві: про право вільного виконання робіт, найму мулярів та челядників, привозу потрібного з Візантії, підлеглість лиш княжому суду, а який княжий суд — видно було вже тепер, для князя ліпше теля прямойдуче, аніж бик, що метається на всі боки й рветься кудись у незвіданість. Ще мовилося про харчі для майстрів, про червоне вино, рис, .фіги, мигдаль, родзинки, корицю, ніколи Сивоок не думав, що Міщило аж так далеко може зайти в своїм здрібнінні, а той намагався виказати перед князем знайомство з щонайнезначніши-ми на перший погляд справами, здивувати Ярослава обширні-стю своїх зацікавлень — від справ божественних аж до якихось там родзинок для майстрів на свята й на неділі.