Вони випили, потім іверійці всі підвелися, стали плече до плеча, обійнялися й заспівали щось мужнє й горде, як самі в своїй чоловічій, небуденній красі.

— А не втікаємо до Мстислава, — гукнув знов Гюргій, — бо Ситник нас не спускає з ока.

— Ситник! — Сивоок ще не чув тут такого наймення, відгукнулося в ньому давнє з дитинства, дід Родим, пітнявий медовар, Величка. — Хто ж він?

— Не знаєш? Він тебе знає. Всіх знає Ситник. Нічний боярин князів. Хочеш? Підемо до князя про церкву скажемо?

— Казав я, ще як приїхали, — похмуро мовив Сивоок. — Змаловажив князь мої слова.

— Вночі треба піти. Через Ситника. Вночі князь добрий. Тоді вмовимо князя. Можеш поставити велику церкву?

— Хочу!

— Тоді йдемо!

— Через цього Ситника не хочу, — сказав Сивоок, так ніби відчував, що зустріне свого давнього недруга, а може, просто мав відразу до цього прізвища, бо жили тепер у ньому, відродившись, усі найкращі й найтяжчі спогади з дитинства.

— Ларивона попросимо, презвутера, — не відступав Гюргій. — Не пробував з Ларивоіюм говорити?

— Ларивон — піп, не хочу з ним нічого мати…

— Для попів же будуємо!

— Для людей — не для попів.

— Ну, підемо до князя вдвох?

— Удвох — згода.

А вже припекло сонце нового літа, камінь висох, втратив зайву воду, закінчено закладати підвалини, митрополит з усім кліром відправив урочистий молебень, між камені повкладувано князівські золоті печаті й дорогі хрести з золота, срібла й кипарисового дерева для вічного стояння церкви, свяченою водою окроплено весь верхній камінь, сам князь з княгинею й дітьми, з дружиною, воєводами, боярами, з челядинами був на торжестві, вистроені в золотосяйні ромейські шати, стояли серед почту й антропоси з Міщилом на чолі, все було пишно й велеліпно, і ніхто й не сподівався, що пізно вночі до князя потаємно проведе Ситник двох високих, закутаних у темне, чоловіків і тихо вислизне з княжої горниці, лишивши там приведених та самого князя, і горітиме там тільки одна тоненька свічка, промені якої падатимуть зрідка то на одне обличчя, то на друге, марно намагатимуться відвоювати в темряви бодай одне з тих лиць, бо темрява виступатиме там спільницею таємності, а всі троє передовсім дбали зберегти таємницю, про це йшлося їм найперше, заради цього Сивоок навіть переборов огиду й відразу до Ситника, якого впізнав одразу, хоч як той постарів і роздався вшир за два десятки років, що ж до Ситника, то він, ясна річ, не міг і в думці класти собі, що перед ним той самий хлоп’як, який колись врізав його сирицею по мармизі й дав дьорки так, що й досі ніхто не може віднайти. Виступав же Сивоок під своїм християнським ім’ям — Михаїл.

— От привів до тебе, князю, — сказав Гюргій, коли вони лишилися самі.

— Діло кажіть, — уривчасто кинув Ярослав.

Сивоок, здавалося, не мав ніякого наміру розбалакувати з князем. Прийшов з останньою розмовою, з останнім попередженням.

— Мала церква, — сказав з темряви.

Ярослав і собі ворухнувся, щоб уникнути світла, яке падало йому на обличчя, так само з темряви відповів Сивооку:

— Вже чув.

Тепер настала черга Гюргія. Всі вони гралися в піжмурки з темрявою, троє дорослих і поважних чоловіків, між ними й князь, не було в цій горниці нічого, окрім тоненької свічечки, темряви та їх трьох; князь мав перевагу над своїми двома відвідувачами хіба що в тому, що десь за темрявою чаїлися його вірні люди з усемогутнім Ситником, але то було десь, а ось тут вони змагалися тільки втрьох, і кожен прагнув взяти в свої спільники темряву, кожен заслонявся нею, відхитувався від гострого проблиску свічечки і кидав у супротивника слово чи два. Гюргієві не пасувало отаке перекидання словом-двома, в ньому завжди готові були вибухнути цілі лавини слів, гарячих, склубо-чених, іноді навіть безладних, але тут він стримав себе, мерщій посунувся в темряву, сказав коротко до Сивоока.

— Покажи йому.

— Мала церква, — знову вперто повторив Сивоок, мовби міг цими двома словами переконати впертого князя.

— Та покажи! — вже нетерпеливлячись, гукнув Гюргій.

— Ну, що там маєш? — нарешті виявив зацікавленість і Ярослав.

Горіла свічка, окреслюючи світляне коло посеред горниці, порожньої, сказати б навіть убогої, як для князя, десь, мабуть, попід стінами тулилися неширокі лавки, та ще, може, був стілець для князя, та якась книга на підставці, як то любив Ярослав, — і більше нічого, ніяких розкошів, нічого цінного, так ніби проводить тут довгі ночі не можновладець, а простий чоловік, темрява й геть зодинаковлювала їх усіх, десь вони без-шелесно й причаєно стежили один за одним, перевага Яросла-вова зникла, як тільки він вимовив оте «що там маєш», тепер уже Сивоок заволодів становищем, він мав з собою щось тут, у темряві, тоді як Ярослав не мав нічого несподіваного.

— То що? — знетерпеливився князь.

І Сивоок не став випробовувати терплячість Ярославову, мовчки, непостежено просунув з темряви якусь велику річ, сам не показався, знов відхитнувся назад, а посередині світляного кола просто на підлозі став зліплений з жовтого воску храм. Віск тихо світився, мов жіноче тіло, і князь не витримав, вийшов з темряви, доторкнувся рукою до подобизни храму, так наче хотів переконатися, що то справді віск, що то не чари, не омана; тепер Ярослав теж був частково освітлений, він загубив навіть ті рештки переваг, які давала йому темрява. Сивоок і Гюргій, самі лишаючись невидимими, могли стежити за князевим обличчям, мали змогу постерегти, яке враження справляв на нього восковий храм з його тихим світінням. Як храм ніби розпростався, виповнював усе світляне коло, спихав князя на самий край, так що виднівся тепер лиш крає Ярославового одягу та звисла в нерухомості рука, облич-ж сховалося зовсім, храм ріс і ріс, з досконало виважених вжніх його громад піднімалися високі круглі бані, мовби посвиджені медові борті з прадавніх пущ, бані поступово вивищуізійся до середини, ступі нчасто, хвилясто сполучалися, щоб поки з-поміж себе баню найвищу, найближчу до щереба, найголовнішу, а вже від тої бані всі частини споруди мовчки опадалщзнов ступінчасто йшли донизу, в неоднаковості бань чула прихована гармонійність, безупинність руху, кам’янистих дявас, церква мовби плавала поміж землею й небом, внизу вона теж розтікалася, розпліскувалася то хвилястим бігом заокруглень—апсид, то довгою кам’яною опасанню, що пов’язувала бані в нерозривність, то двома великими баштами, які й всім одбігали од церкви, тільки й подаючи їй здалеку тонкі кам’яні руки-переходи.