— Нам треба в Марбург, — сказав Валерій.

— Так, ми повинні бути в Марбурзі й зустрітися з професором Оссендорфером, — підвівся Борис.

— А по дорозі ви розповісте нам історію про художника, — посміхнувся Валерій, показуючи Вассеркампфу свій бездоганний проділ. — Отже, гер Вассеркампф, коли ми з вами зустрічаємося? Завтра вранці?

— Я вам зателефоную — нетва? Обіцяю все влаштувати. Що ж до історії з художником, то ви втрачаєте пречудову нагоду, запевняю вас. Він був скульптор.

— До побачення, гере Вассеркампф. — Валерій і Борис були вже коло дверей, двері автоматично відчинилися.

— Але ви ще почуєте цю буквально приголомшливу історію! — навздогін їм прокричав радник по відшкодуваннях.

— Ох і тип! — зітхнув Борис, коли вони опинилися в коридорі.

— Хайдеггер! — розвів руками Валерій. — Хайдеггер і Ясперс. «Випробувати маскарад, щоб відчути справжнє».

Отава йшов похмурий. Всі ці безлико-модерні коридори, без-. щелесні ліфти, лискучі площини, що віддзеркалюються одна в одній і стократно повторюють твоє зображення в усіх можливих і неможливих проекціях, вся ця причаєність, тиша й порядок, немов у розлінованому учнівському зошиті, —все це дратувало його, тепер він знав, що за цією пустотою ховається теж пустота; здавалося, найменше заокруглення в цьому царстві прямих ліній вселило б якусь бодай надію, але не було тут нічого, окрім прямих ліній, вони або ж пролягали рівнобіжне, або ж перетиналися під прямим кутом, або ж схрещувалися, творячи цілі пучки безнадійно прямих променів.

— Я, здається, готовий пристати до твердження екзистенціо-налістів, що людство знемагає під гнітом фраз, — кинув знервовано Отава. — І тим дивніша ваша мовчанка, Валерію, перед цим німецьким словометом! Невже для того, щоб з третього секретаря колись стати послом, треба отак мовчати?

— Бачте, професоре, — в голосі Валерія була цілковита безтурботність, так наче все йшло саме так, як треба, — не кожен третій секретар мріє стати послом. Мені, наприклад, хочеться одного: повернутися додому, до Москви.

— Всі рвуться за кордон. А ви?

— А я рвуся звідси додому. Ви, мабуть, думаєте: молодий. А в мене вже є дружина й донька в Москві. Чому не тут, не зі мною? Дуже просто. Дружина інженер-електротехнік. Сюди приїхала, глянула і сказала, що нізащо не залишиться. Надто багато глини, а на глині, просто на голій глині, росте трава. Мов на кладовищі. Я, признатися, навіть не помічав цього, дружина ж тільки ту траву та глину й помітила. Тепер вона поїхала додому, а я продовжую дивитися довкола себе мовби її очима. Існує між близькими людьми щось невидиме, воно єднає їх навіть у примхах або в дивацтвах. Та вам це, мабуть, добре ві домо.

— Умгу, — непевно відбуркнув Борис, лякаючись, що Валерій почне розпитувати про його неіснуючу дружину.

— Що ж до моєї терплячості по відношенню до Вассеркампфа, то це чисто професіональне. Ми вже тут звикли. Інакше не можна. Треба дати людині вибалакатися. Вам ще не доводилося бувати на суперечках ідеологічних, де йдеться про політику, філософію, літературу, мистецтво! Отам словоливство! Іноді потрібно не менше тижня, поки всі вони повикладають свої словесні запаси й не почнуть крутитися довкола того самого, мов той чоловік, що заблукав у лісі або в степу під час хуртовини. До речі, ще студентом я читав, як один наш критик доводив, що буран у пушкінській «Капітанській дочці», де люди блукають, — це, мовляв, зразок критичного реалізму, а от буран в романі радянського письменника треба зображати в стилі соціалістичного реалізму, який вимагає, щоб герої не заблукали, а вийшли точно до мети.

— Хіба мало дурнів ще й у нас! — буркнув Отава. Він згадав історію з етюдом Таї на київській виставці, захотілося раптом спитати Валерія, чи не знає він такої московської художниці — Таї Зикової; бажання було безглузде й недоречне, щоб не піддатися йому, Борис наддав ходу й випередив Валерія, але той наздогнав його, вони вже виходили з цього розлінованого. холодного департаменту, посольський шофер поїхав їм назустріч, Отава розумів, що зараз вони обидва опиняться в тісній машині, де вже не втечеш нікуди від свого співрозмовника, і тоді зовсім несила буде боротися з своїм наміром спитати, будь-що спитати (навіщо, навіщо?), тому зупинився, взяв Валерія за ґудзик, глянув йому в очі й спитав, щоб покінчити відразу з своїми комплексами й забаганками:

— Ви знаєте, — але вмить схаменувся від перших же звуків своїх слів, стало йому соромно й боляче за свою нестриманість, він розгублено замовк, а потім, щоб уже не зганьбитися остаточно, дочепив до початку свого запитання зовсім інший, несподіваний для самого себе кінець, — коли ми поїдемо в Марбург?

— Побачимо, побачимо, — ухильно всміхнувся Валерій, відчиняючи перед Отавою дверцята машини, — на всяк випадок я замовлю квитки на завтрашній поїзд, але не гарантую, що ми туди поїдемо вже завтра. Ви гарантовані, що ваш пергамен — у Марбурзі?

— Оссендорфер — професор Марбурзького університету, я повинен побачитися з ним. Якщо це той самий єфрейтор Оссендорфер, що вбив мого батька, професора Гордія Отаву; а почну судову справу. А пергамен належав нашій державі, державному інститутові. В мене всі підтвердження…