— Ти хто? — спитала вона.

— Сивоок, — сказав він, як колись давно відповідав усім, найперше ж, здається, Величці, про яку гріх тепер було й думати.

— Варварське ім’я, — промовила вона з показною зневагою, але руки не прибрала, лоскотала його бороду. — Агапіта знаєш?

— Чому б не знати?

— Боїшся його?

— Нікого не боюсь.

— Я прийду до тебе.

— Хочеш — приходь. — Йому тепер було байдуже. Де взялася ця жінка, який дух наслав її на нього?

— Де ти живеш?

— А ніде. В храмі.

— Ти що — священик?

— Художник.

— Антропос Агапітів?

— Художник, — уперто повторив він.

— Ну то знайду. А тепер іди, щоб не застав Агапіт.

— Не хочу, — сказав він і повернувся до неї, лютий і несамовитий у своїм пожаданню.

Їхав назад знов на віслюкові, на тій сірій, упертій і кмітливій животині, яка, мовби відчувши Сивоокову потребу якомога швидше втекти до своєї церковці, жваво дріботіла копитцями; але Сивоокові й того було замало, він, знай, підганяв віслюка, кричав на нього: «Чох! Чох!», його дратували нашорошені високі віслячі вуха, наставлені неначе для того, щоб вловлювати все його збентеження від несподіваної події, що сталася в білому палацику Агапітовім; він тяжко ненавидів і віслюка, і вулиці цього великого чужого міста, і натовпи розледащених нероб попід емволами, ненавидів Агапіта, якому припекло кудись відлучитися сьогодні зранку, ненавидів ту молоду ромейку, що трапилася йому, не знав її імені, не знав, хто вона й що, — була ромейка і то вже досить, намагався тепер виправдати свою нестримність, ромейка видавалася йому як відплата за все, чого зазнав у цій землі, то була його помста пиховитій і жорстокій Візантії; жінка хизувалася своєю красою, своєю безсоромністю, засліплювала своїм тілом, як засліплює Візантія своїми награбованими багатствами, — і він помстився, він інакше не міг. Ось його виклик, хай вони тепер знають.

Але жінки не зважають на жодну небезпеку, якщо йдеться їм про своє. За кілька днів ромейка вже була коло церкви під муром Феодосія, приїхала теж на віслюкові, мовби в намаганні уподібнитися Сивооку, мала на собі не таврований жовтий одяр візантійської блудниці, а скромний спадистий атраватік барви-сушеного винограду, і очі в неї горіли хижим, глибоко притаєним блиском, ховали в собі той блиск, як до часу ховається солодкий густий сік у прив’яленому виноградному гроні. Не боялася стріти на будові Агапіта, нікого не боялася й не соромилася, приїхала й гукнула сміливо, щоб покликали їй Си-воока.

Церковця була невеллчка й небагата, її не прикрашувано мозаїками, мальовано самі фрески, та й ті лиш у підкуполлі; Сивоок, який щодалі вважався за найпершого мозаїчиста серед Агапітових антропосів, цього разу виявив охоту розписати церковцю фресками, саме вимальовував у найвищих високостях бога-отця в подобизні величезного летючого птаха, що обіймав своїми крилами-руками, своїм благословенням і землю, і небо, І архангелів з ангелами, і Богородицю з Ісусом, і апостолів з пророками, але все те мало йти нижче, кругами спускаючись аж До самого низу, а головне творилося тут, у височині. Сивоок просив підмогальщиків не квапитися з накладанням вапняного покриву, бо штукатурка висихала швидко, а фреску треба було класти ще по сирій; він же не хотів поспішати, він сидів під самим верхом, коло самого неба, хотів бачити крізь довгасті вікна хмари, чути вітер — і тільки.

І отоді його й покликано, але він відмовився спускатися, гукнувши, що коли комусь треба, той хай підніметься до нього, бо й кому там він міг бути потрібен, окрім Агапіта або ж якого-небудь ієрея, що запрагнув виказати художникові ще якусь свою настанову, застерегти від ще якоїсь сваволі.

Не знав Сивоок, на що здатна жінка. Тому вельми здивувався, коли побачив поруч з собою, на риштованні, трохи задихану, але рішучу й невідступну. Впізнав її відразу, попри її скромний атраватік, попри всі намагання її приховати буйнощі свого гріховного тіла, впізнав і розгнівався ще більше, ніж тоді, коли втікав на віслюкові через увесь Константинополь.

— Чого прийшла? — спитав грубо, не відриваючись од роботи.

— До тебе, —сказала вона, розглядаючи його й, видно, милуючись його вигинистими рухами.

— Не просив, — сказав Сивоок.

— Поїдеш зі мною.

— Не заважай у роботі.

— Поїдеш зі мною, — вперто повторила вона.

— Одійди від вікна, заступаєш мені, — так само сердито сказав Сивоок.

Вона відсторонилася, але стовбичила вперто далі, не сідаючи і не виказуючи жодного наміру спускатися з цього піднебного простору без нього, без бранця своєї принадливості,

— Не дивись мені під руку! — закричав Сивоок. — У тебе лихе око! Вона засміялася тихо, зловісно, переможно.

— Іди геть, — вже спокійніше попросив її через деякий час Сивоок, — З тобою, — була відповідь.

В ньому знов наростала непогамовна потреба помсти. Пожбурив своє художницьке навчання. Грубо стиснув жінку за руку.

— Ну? Чого хочеш? Вона не злякалася.