— Зрештою, — закричав він спінено навстріч Сивоокові, — я віддаю за тебе золота більше, ніж у тобі лайна! Але!.. Ти гадаєш, смердючий болгарине чи хто ти там є, що я терпітиму твою невірність? Твоє перелюбство? Ні, ні-і! Я віддам тебе катам єпарха ще сьогодні! Хай відрубають усю нижню частину твого тіла і кинуть її собакам, спалять, розвіють попелом! Ну? Чого мовчиш? Відповідай, проклятий антропосе!
Сивоок стояв навпроти Агапіта, нависав над ним, ще більший і важчий, ніж сам ромей, якось мовби злагідніло поглядав на того.
— Зрештою! — затупотів ногами Агапіт, і голос йому зірвався на бараняче ревіння. — Ти відповіси нарешті! Ти маєш мені відповісти за своє кляте перелюбство!
— Чоловік може творити різні гріхи, — сказав з спокійною ненавистю Сивоок, — він може богохульствувати, брехати, кривосвідчити, красти, вбивати, але гріх перелюбства такий великий, що його творити одному не під силу, потрібна ще жінка…
— Ти! — заревів Агапіт. — Я віддам тебе… Я… я зажену тебе… Ти будеш у мене!.. На острів!.. Ось!! Я покажу тобі! На острів!..
Про той острів ще тоді ніхто не знав, мабуть, Агапіт теж почув про острів уперше від патріарха, коли той дарував йому тавлії з апокомбієм, або ж від сакелларія — йшлося про спорудження на далекому острові, заселеному чи то агарянами, чи то взагалі якоюсь мішаниною, усамотненого монастиря; може, саме тому і придобрювався патріарх до Агапіта, бо кому б же то хотілося кидати повний розваг і втіх Константинополь і вирушати в далеке море, на закинутий посеред моря острів, який не мав, здається, ні назви, ні божого благословення.
— На острів! — востаннє прокричав Агапіт і зник. І вже не бачив його Сивоок ні в той день, ні тоді, як сідав на дієру в Золотому Розі, старшим на острів послано Гієрона, що набрид Агапітові своєю книжністю і задумливістю, через яку занапащав будь-яку доручену йому роботу: смальта переварювалася в нього, розчин від мозаїки тужавів, поки Гієрон згадував, що треба його класти на стіну, фрески лишалися недо-мальованими. Однак Гієрон був ромей, тож він і призначався старшим і над Сивооком, і над усіма іншими, кому випав тяжкий жереб, а всі повеління свої Агапіт передавав їм через Міщила, який вихитрився аж так залізти в довір’я до господаря, що лишався тепер у Константинополі, власне, першим помічником Агапітовим.
Міщило мав батька-купця десь у Києві. По смерті батьковій не взявся до купецтва, а мерщій кинувся прогулювати батьків набуток. Пішло це йому з рук досить швидко, і коли все процвиндрив, то щоб не здохнути з голоду, бо не вмів робити нічого, подався до Візантії, намірюючись прогодуватися хоч коло іноків абощо. Там охоче приймали таких добровільних зрадників і втікачів, їх терпляче, мов циркових звірів, дресировано а учено, щоб поверталися вони згодом до себе додому і везли дух християнства. Але Міщило вчасно збагнув, як то буде добре, коли повезе він з собою не самий тільки дух церковних. канонів, а ще й дорогоцінне мистецтво, яке схилило б до нього, можновладних, тож узяв собі за мету пробратися до антропосів Агапітових і досягнути свого, попри всі труднощі й власну нездарність.
Коли з’явився в Агапіта Сивоок, Міщило злякався. Він заздрив своєму єдиноземцю, ненавидів його, шкодив, як тільки міг, ловив на дрібницях, а вже випадку з Зеновією не міг пропустити і перший побіг до Агапіта в той день, коли Зеновія приїхала за Сивооком, не криючись від людей.
Дивно було Сивоокові з незбагненного християнського бога. Бо вже коли той бере своїми прислужниками таку плісняву нечисть, як Міщило, то що ж то за бог! Може, й він така сама погань, хай дарують мені силу мої предки!
Сидів на дієрі, відвернувшись од берега, від Константинополя, від Міщила, який прийшов їх проводжати ще там із кимось, вік би не бачив ні цього проклятого міста, ні людей, які, не стали йому ближчими за роки, проведені тут. Ось Гієрон гарвий чоловік, але він з ним; ще був обез Даміан — великий майстер варити різнобарвні смальти і смажити бараняче м’ясо; пливло на острів ще кільканадцятеро Агапітових антропосів, усі великі, з непогамованою силою в руках і в поглядах, а серед них — маленький, засохлий, як фінік, ігумен-ереміт, який, здається, мав наглядати за будовою монастиря, щоб зібрати потім у ньому охочу до відлюдькуватості братію.
Власне, братії вже трохи там було, мали вони й свій євкти-рій, складений сяк-так з необтесаного каміння, але рибалки, які мешкали на острові здавна, ставилися до святих отців досить ворожо, іноків побивано камінням, як тільки вони десь появлялися, їхній євктирій кілька разів розруйновано, — видно, рибалки вважали, що тим самим створюють нестерпні умови для іноків; але виходило навпаки — бо хіба може злякатися випробувань той, хто заповзявся служити богові? Та ще й ігумен, якого звали Симеоном, закликав до твердості й несхитності, обіцяючи поставити на острові справжню обитель, яка прославиться своєю міццю і святістю на всі округи, Симеон перед тим багато років був ігуменом в одному з найбільших константинопольських монастирів. Вважався наставником діяльним і суворим. Монастир багатів, розбудовувався, Симеон тримався з братією круто. Ще півбіди, що вимагав послугу майже неймовірного, жоден інок не міг навіть напитися води без дозволу духовного отця. Всіляко топтав гідність своїх підлеглих, та вже не просто людську, бо вони майже вибавлені були од усього людського в звичайному розумінні, а добирався й до душевних святощів. Так, для прикладу, раз на трапезі в ігумена були світські гості, одному з яких подали смажених голубів. Один з іноків поглянув на те блюдо з невдоволенням, ігумен помітив його погляд, пожбурив іноку смаженого голуба і звелів їсти. М’ясна їжа в монастирі вважалася гріховною, але ще більшим гріхом був би непослух, тому інок, з сльозами на очах, став жувати ненависного птаха, і тоді, коли демони спокуси розривали йому нутро і він уже готовий був проковтнути перший смачний шматок, Симеон закричав до нього: «Досить з тебе, виплюнь ти, ненажеро! Бо не стачить голубів усього Константинополя, щоб набити твоє черево!»