Докучав їм нездоровий південний вітер. Розносив над усім городом сморід нечистот, які звалювалися на вузьких бокових вуличках і в глухих закутках попід мурами, запах морської гнилі з Пропонтиди, ледь чутні аромати далеких південних країн: квіти, прянощі, засмаглі пружнотілі жінки, неземні плоди. І всі поступово шаліли від того вітру, голоси ставали роздратовані, рухи різкі, все валилося з рук, переплутувалися краски, не туди ставилися кубики смальти, і доводилось розруйновувати щойно викладений ціматок мусії; хтось лаявся, хюсь зачіплювався до бійки, не було іншої ради, як покинути роботу: і вони кидали її і розбрідалися по Константинополю: одні просто швендяли по Месі, другі йшли до повій на спадисту вуличку коло форуму Тавра, треті напивалися в корчемницях, четверті штовхалися на торговищах або слухали мандрівних музикантів, ув’язувалися в бійки і суперечки.

Ось мальовничий голодранець, що прибув, видно, з пустині, оточений розвеселеною, жадібною до розваг юрбою, викрикує в спітнілі байдужі обличчя щось своє, потім перебирає кілька невідомих Сивооку мов, поки доходить до ромейської, до спаскудженої грецької мови, яка надається, мабуть, тільки до нудних прославлянь бога, бо тому однаково, він не вслухається в слова, його вдовольняє сама гнусавість молитов та поклони, але цей обідранець щось там кричить про першу літеру свого письма, про ель Алеф, або ж альфу по-грецьки:

— Ель Алеф — початок усіх початків, зміїста перша літера арабського алфавіту, слід змії на просонценому піску, тінь, кинута на землю гілкою квітнучого дерева, вказівка сонячного годинника, знак життя й смерті, лінія, що з’єднує схід і захід і з’єднує північ та південь, міра всіх мір, одиниця й безмежність, минуле, нинішнє й майбутнє в одному начерку. Ель Алеф!

Сивоок міг би розповісти цим дурням про всі літери своєї мови. І першою міг би ставити будь-яку: чи Дитину, чи Жито, чи Поле, чи Траву. Він проштовхується в середину натовпу, гримить до голодранця з голодним блиском пустині в гострому погляді:

— Тоді послухай про руське А. Про людину, яка стоїть на двох ногах отак, як стою перед тобою я. Міцно стоїть, розставивши ноги, творячи трикутник між собою і землею так само, як утворюють у землі трикутники корені всіх дерев: наймогутні-ших дубів руських, що вростають в землю вдесятеро глибше, ніж виступають назовні, і алепськпх сосен, які тримаються тільки за поверхню приморської крем’янистої землі, живлячись самими вибризками моря. «Аз», — сказав чоловік і став на ноги, щоб мати внизу під собою цілий світ, щоб мати в своїй услузі все плаваюче, повзуче, стрибаюче. Далеко видно з тої башти буття — в майбутнє і минуле, ііа всі чотири вітри, і в небо, де Сонце, Місяць і Земля теж творять великий трикутник Всесвіту. А і є безмежність, яка відкривається з двох закритих боків трикутника, ще більша безмежності з боку відкритого. Ось що таке А.

— Які ж слова починаються з цієї літери в твоїй мові? — пронизливо закричав жебрак. — Може, аллах? Ромеї впряглися й собі,закричали:

— Адамас!

— Аргір!

— Атраватік!

— Апокомбій!

Сивоок подумав: як же так? Жодне слово в його мові не починається на А!

— Та ну вас! — розізлено вигукнув. — Тому й не починаються в нас слова, що це найперша літера. А треба буде, то позичимо слів!

— Позичальник, позичальник! — заревіла юрба, і вже чиїсь руки вхопили Сцвоока за одяг, уже хтось гупнув його в спину, треба було чим скоріше вискакувати з натовпу, бо за найменшу прогайку плачено тут дорого, іноді й самим життям.

Агапіт мав свій палацик на Влахернах, над сампм Золотим Рогом, серед апельсинових садів, куди не долітали повіви гнилого константинопольського вітру, де все напоєно було пахощами цвітіння або стиглих плодів, де стояла тиша, порушувана хіба що пташиним співом, який, сказано ж, додає людині віку й краси.

Над усе Агапіт любив своє тіло. Ніжився в теплих купелях, пронизаних пахощами. Намащувався оливою по купанню, ходив у вільному білому одязі, щоб дихало тіло. Любив усе тілесне, навіть запах під пахвами викоханок, яких мав безліч і різних. Відчував, що з роками дедалі більше розростається в ньому дикий брудний звір, але не стримував того звіра, а з якоюсь навіть насолодою стежив за його розростанням.

Сили, здавалося, ще не покидали його, але помічав у собі заздрісність до молодших, заздрісність переходила в зненависть, він гамував її вміло, а сам знав, що то: ознака наближення старощів. Аж тепер мав би признати слушність тому русові, тому могутньому скіфові, що з часом перевершив усіх його учнів, та, може, й самого Агапіта в досконалості всіх мистецтв, погодитися з ним в його незгодах з догматами християнства, відкинути сміливо ті обмеження, які стосували святі отці щодо його мистецтва, бо мистецтво належало художникові та й тільки художникові. Але чим далі впирався ще дужче в усталене, його бронзовобарвна і бронзової твердості вия не гнулася і не мала зігнутися. О пиха Візантії! Золоті шати, розкіш і окостеніння ідолів, засохлі на сонці глиняні ідоли набувають камінної твердості; їх можна хіба що розбити, зігнути к, схилити — ніколи й нікому!