І ось тут події почали намножуватися.

Поки Гліб мився в банці, а потім вони разом з Ярославом відстояли обідню в княжій церкві, бо Гліб не поступався старшому братові в богомільності, до князя Новгородського прибув гонець. Гридник шепнув про це Ярославові ще в церкві, князь відігнав його геть, брати разом вийшли до палат, старший провів молодшого до приділених йому горниць, запросив на вечір до братської трапези, а вже тільки по тому без поквапу, хоч у самого все горіло всередині, попростував туди, де ждав його гонець. Мав бути від Коснятина, бо й скільки ж можна мовчати! Приготувався князь побачити воїна або й пишного боярина, а стрів його невисокий обідранець, з світлою кільчастою бородою, з старими, пошмугляними, мовби й побитими вже трохи гуслями в руках, аж Ярослав відступив од нього.

— Ти що? — спитав. — Каліка перехожий?

— З гусельним дзвоном та піснею скрізь пройдеш незачеплений, — відповів той голосом молодим і дзвінким, мов у брата Бориса. — Маю до тебе грамотку, князю.

— Од кого ж? — насупився Ярослав.

— Сестра твоя Предслава звеліла кланятися.

— Сестра? З Києва-града? Іди за мною! Повів його до гридниці, посадив на лавку, налив у срібний ковш меду.

— Пий!

Того не треба було просити двічі. Вмочив бороду й вуса в густий мед, смакував довго й зі знанням.

— Довголітен будь, князю.

— Грамота де?

Посланець сягнув рукою за пазуху, дістав звідти згорток, видобув з нього скручений в трубку пергамен.

Грамотка від Предслави була скупа: «Отець наш. Великий князь Володимир, упав у недуг кріпок, але покладаємося на Бога, що видужає, завдяки сльозам і молитвам з багатьох сто’ рін. Молися й ти, коханий брате мій…» . Ярослав згорнув грамотку. Не так вразила його звістка про хворощі батькові, як заболіло серце за сестру. Два літа тому, коли цей розпусник Болеслав ішов на Русь визволяти зятя свого з дочкою, то поставив ще перед Володимиром доконечну умо-ву, щоб видав той— за нього доньку свою Предславу. Дяка отцеві, що не пристав він на зальоти цього старого й негідного бабія, бо страшно було й подумати, щоб їхня єдина сестра, їхня красуня стала аж четвертою жоною в цього товстопузого Болеслава! Серед усіх дітей Рогнідиних Предслава вирізнялася незвичайною вродою, була мовби не з їхнього гнізда, не схожа була ні на батька, ні на матір, а вже між нею й братами то ніхто б не постеріг жодної рисочки однакової. Мстислав — великий чорний, булькатий, мов гречин; Ізяслав був слабий, хворобливий, золотушний, зжовклий з самого малку; Ярослав — з грубим обличчям, сердитими очима. Вона ж уся — лагідь, вся — просвітленість, вся — ніжність, тільки й було в ній темнощів, що нелюбов до батька, передана матір’ю Рогнідою так само, як і всім синам, однак ось тепер, коли Володимир впав у хворощі, донька пересилила ворожнечу, і молить за нього перед богом, і шле мовби докір братові коханому, який, може, багато в чому спричинився до стану батькового.

Але грамотка Предславина й доречною стала для розмови з Глібом, яка розпочалася за трапезою і яку повів не Ярослав, як він сам того сподівався, а Гліб.

Першим заговорив Ярослав, але далі довелося йому тільки виправдовуватися перед молодшим братом, який відразу перебрав розмову до своїх рук і вже не випускав до кінця і завершив теж на свою користь, бо на своєму боці почував силу й справедливість.

— Чи одержав, брате, мою грамоту? — спитав Ярослав після першого випитого на повітання ковша.

— Негоже чиниш, брате, — намагаючись надати суворості ламкому своєму голосові, сказав Гліб. — Завернув я до тебе, щоб сказати не від самого себе, а й від брата нашого Бориса, бо мався б їхати через Брянські ліси, на Брянськ, Карачев, Чернігів просто до Києва, як поїхав туди Борис, та й я кажу тобі: тяжку провину вчинив ти, виявивши непокору Великому князеві. Ніхто не виступить разом з тобою, всі брати збираються в отця нашого. Поки не пізно — впокорйся, Ярославе.

— Вже пізно, — сказав похмуро Ярослав, — та й отець сам звелів мости мостити й путі правити, щоб іти на мене військом. Не я перший.

— Ти відмовився сплатити дань.

— А треба було спитати, чом відмовився. Може, недорід, може, мор пройшов по землі Новгородській. А він нічого не питає, сидить у Києві, роздуває черево, розсилає куноємців по всій землі, гребе золото, а потім розкидає його навсібіч, як полову. Та й нащо це?

— Тільки в негідному серці могли зародитися такі нечестиві думки про рідного батька свого, — підвівся, не докінчивши трапези, Гліб. — Як знаєш, брате, а тільки гірко мені чути від тебе такі слова. Ти ж бо книжну мудрість вивчив, перевищив усіх нас знайомством з різними науками.

Ярослав хотів крикнути: «Тому ж і повстав проти князя Київського, бо я там маю сидіти, тільки я — і ніхто більше!», але змовчав, насуплено стежив за гнучким і вродливим князем Глі-бом, який ще сподівався на вдале завершення свого посольства, не йшов одразу з трапезної, звертався до старшого брата з останніми вмовляннями.

— Важко опиратися бурхливому потокові, — сказав Гліб, — а ще важче — потужному чоловікові, як наш отець. Пам’ятай, брате, що поконані рідко або й ніколи не добиваються прощення. Покайся, поки не пізно.