Та Ярослав ще не знав про це, для нього Інгігерда була передовсім королівською дочкою; певно, пишалася вона в душі цим, гордувала Ярославом. Бо й хто він є? Невідомий князько якогось там руського города? Згадував про свого брата Всеволода, теж Рогнідиного сина (які ж вони всі неоднакові вийшли од одної матері й одного батька!), якого Великий князь послав у шістнадцять літ княжити у Володимир на Волині, а той, прочувши про незвичайну красу Сігріди, вдови щойно вмерлого Еріка Шведського, кинув усе й подався в Скандінавію добиватися руки тої неземної красуні. Що він думав тоді? Звідки в ньому пробудилася така дика кров? Може, від батька, який стягав для себе жіноцтво з усього світу (але ж сам не мчав до них, а вмів зробити так, щоб добути собі нову жінку, не. кивнувши й пальцем)? Найдивпіше ж, що Всеволод виявився не самотній у своїй сліпій пристрасті до жінки, якої ніколи не бачив. З другого кіііця світу прискакав до Сігріди Гаральд, король гренландський, муж твердий і грізний, не рівня тонкостанному юнакові Всеволоду. Заходилося на те, що до тої Сігріди, мов до оспіваної давнім поетом Пенелопи, зберуться женихи з усіх усюд, тільки що не знайдеться на них Одіссея, воскреслого з своїх смертей і мандрів, —жорстокого в своїй помсті за зневагу до його дому і жони. Ерік Шведський не міг зрівнятися з Одіс-сеєм, не повернувся зі своєї вічної плавби по ріках і морях того світу, зате ж його Сігріда виявилася куди твердішою за Пенелопу. Всадовивши своїх залицяльників за учту, заливши їх медом і вином по самі очі, звеліла вона замкнути їх і власноручно підпалила палату. Навіть як на ті часи, вчинок Сігріди видавався страхітливим, і прозвано її «сторрада» — тобто вбивця. І хоч варязькі воїни й рознесли повсюди пісні про красуню Сігріду і про горду вроду північних дів, але після випадку з Гаральдом і Всеволодом щось не чутно було охочих шукати собі за холодним варязьким морем невіст. Здається, він, Ярослав, був першим після свого нещасного брата, і це могло свідчити або ж про його відвагу, або, що гірше, про таку саму легковажність, як і брата Всеволода.

Поки допровадив Інгігерду, вона, видно, трохи збентежена сотнями цікавих, які, не в звичай холодних скандінавів, проштовхувалися одне поперед одного, аби бодай оком кинути на заморську діву, приголомшена першою пишнотою отих небачено багатих хутр, промовила кілька слів по-слов’янськи, чим якось відразу розігнала Ярославові тужні спогади про Всеволода; і вже князеві не видавався таким відчайдушним його вчинок, чомусь подумав він, що все йде якнайліпше, лихі знаки віщують нещастя не йому, а його супротивникам, все задумане ним поки що здійснюється, варто йому лиш простягнути руку — і все в неї вкладається: зібране військо, прийшла варязька дружина, прибула з-за моря невіста, хоч уже й пообіцяно її перед тим королеві норвезькому, і навіть Шуйця, попри всю її дикість і непокірність, впокорилася йому, і має тепер він…

Супроводжував разом з Коснятином, послами й дружиною Інгігерду до відведених їй покоїв, потім приймав послів, рядився з ними; виговорено в нього віно для Інгігерди — Ладогу з околицями, волості й села з присілками і лов на звіра і рибу цінну; довірені невістипі одержали грамоту пергаменну з золотою княжою печаттю, що для них було навдивовижу, коі ж ще поставлено за умову взяти до Інгігерди в прислугу прибулу з нею дружину на чолі з Рогволодом, то й тут не став про-гнвитися князь, бо на руку йому було й це: дружина згодиться в його поході, — а там видно буде, там Інгігерда стане княгинею, його жоною, а жона да послухається у всьому чоловіка свого.

Коли ж відправлено послів і зговорено за вінчання в церкві і весілля без прогайки, Ярослав лишив у себе Коснятина, сказав невдоволено:

— Довго їздив.

— Зате добре привіз, — смачно поцмакав своїми ласими губами посадник.

— Не давав вістей з походу.

— Квапилися швидше за всіх вісників.

— Невіста мовби й не по мені. Висока задуже.

— Від високих жінок — вродливі діти, — засміявся Коснятин.

— Мовить вона трохи по-слов’янському. Дорогою навчив?

— Мати в неї слов’янка. Князя ободритів донька.

— Як їхала сюди? З охотою чи примушена?

— Чувано про тебе, князю, багато гадали вони на списі, священний кінь їх також показав, що ждуть тебе великі діла й справи,

— Не вір поганським’ звичаям, — пробурмотів Ярослав.

— Олаф хрещений, але зберіг усе від діда-прадіда. Про тебе ж мова розходиться по світі…

— Чи не через тебе?

— Знаєш же, князю, як люблю тебе.

— Готуй весілля, — злагіднів Ярослав, — бо вже в похід треба.

— Весілля зробимо за нашим новгородським звичаєм. Князівське.

— Брат мій тут, Гліб, — сказав невесело Ярослав.

— З тобою йде?

— Ні, супроти.

— Чого ж сидить коло тебе?

— Заїхав сказати про волю свою й Борисову. Не сьогодні-завтра вирушає па Київ. Я вже послав заготувати йому кора-блець на Смядині коло Дніпра.

— І на весіллі не буде?

— Не хоче. Каже, що не було князю своїх у Новгороді, а в мене, мовляв, батьківського благословення немає на шлюб, то яке ж весілля, княже?