А болгар, голодних і спраглих, тримали на ногах цілу ніч по той бік міської стіни, а рано-вранці, мабуть, саме тоді, як кито-ніт надягав імператорові шиті червоними орлами й царськими знаками тувії, воїни погнали через Харисійські ворота в місто, і вони пішли по довгій Месі, обірвані, брудні, зарослі до самих очей, вони смерділи від бруду, і ще йшов од них мертвий дух, який завжди йде од людей приречених, вижитих, до решти упосліджених, і багаті візантійці затикали носи й відверталися, бурмочучи: «Смердючі кожоїди!» А болгари важко човгали по білих мармурових плитах найрозкішнішої на землі вулиці, йшли побіля високих будинків, прикрашених портиками, йшли повз ергастерії, сховані під глибокими аркадами, що захищали перехожих од негоди й сонця, вони виповнили цю вулицю, що славилася як дзеркало візантійського багатства й розкошів, і якби не похмурі Коміскортові охоронці, то створилося б враження, що болгари зненацька запанували в самому серці Константинополя, але воїни йшли з боків густо й сторожко, а болгари були такі нужденні, в такі міцні колодки були всі пов’язані, що навіть у найодважніших і найбадьоріших із бранців опускалися плечі й одверталися погляди від усіх отих шовків і килимів, од золота й срібла, од плюща й лаврів. Але чим ближче до центру міста просувалися вони, тим тісніше обступала їх пишнота, від якої наморочилося в голові і не хотілося дихати, а хотілось просто впасти отут і вмерти, не очікуючи, що буде далі, якої наруги доведеться зазнати від безжальних ромеїв ще, бо важко їм було уявити більші страждання й наругу, аніж зазнали, допоки гнано їх до Константинополя.

— Гей, брате, чи довго ще? — питали в Сивоока його товариші, бо вже знали всі, що Сивоокові за час служби в купця доводилося бувати й тут, у ромейській столиці.

— На конячий торг, — сміявся через силу Сивоок, пробував задирати голову, щоб показати ромеям зневагу й погорду до них, та з того бадьоріння не виходило нічого, хіба що звертав на себе увагу, але й без того вирізнявся з-поміж усіх бранців світлим волоссям, пшенично-золотою, в цупких завитках бородою, — Є тут такий затишний з біса форум, на якому ромеї проводять кінські ярмарки. Бувають там аж он які коні! З Арголіди й Аттіки коні, що їх об’їжджували сини амазонок, коні з Каппадокії, з Віфінії, з Фрігії, коні з Сіцілії, про яких мовлено, що їх годували квітками, такі вони були пещені; руді, мов лиси, лівійські коні й сиві угорські жеребці, що їх приводили сюди з моїм купцем Какорою, були там також коні арабські, турецькі, перські або ж мідійські, до яких саме й куповано таких, як ми. Зумієш приборкати дикого скакуна — одержиш волю. Не зумієш — загинеш.

— Чорта б об’їздив, аби тільки на волю! — сказав хтось позаду. З нього засміялися, бо хилився од вітру, такий був сла-• бий, як і всі.

— Отож, — продовжував розповідь Сивоок, — там бували коні, натерті оливою, вишкребені срібними шкребницями, з гривами, розчесаними золотими й агатовими гребенями. Коні — мов жінки! А які ноги мали! — Він з жалем поглянув на свої босі, закривавлені, побиті об камінь ноги, на вкриті засохлою кров’ю й струпами ноги своїх товаришів. — Чисті й досконалі ноги, винесені з мандрів і галопування по найсоковитіших травах світу. Бо нема ліпшого, як побігати по свіжій зеленій траві, братове! Коні знають у цьому смак. А ще чим гарний той Амастріан-. ський форум, то це застилкою. Ромеї не знають ні трави, ні соломи на підстилку. За перським звичаєм, стосують до того добре висушений кіноький же гній. Пухко, тепло, запахущо! Оце б нам поспати на такому ложі!

— А поспати б! — зітхали, хто ще слухав Сивоока, відганяючи з душі похмуру стривоженість, яка густіше й густіше обсідала бранців, що більше заглиблювалися вони в кам’яні нутровища ромейської столиці.

— А ще нема в світі більшої розваги, як менджувати кіньми, — правив своєї Сивоок. — Купуєш якусь здохляку, а там — одвернувся, перекинув їй гриву на другий бік, та розпушив хвоста, та підчистив копита — і вже продаєш як доброго скакуна.

— От же бреше, — сказав хтось ліниво, аби лиш сказати, але Сивоок навіть зрадів тому. запереченню, бо вже була зачіпка, обізвався хтось живий з-поміж цих вмерлих од безконечних мук людей, він аж рвонувся до того чоловіка, але колодка, в яку був забитий разом ще з двома болгарами, не пустила його, та й ромейський воїн, що важко ступав поряд, замірився списовищем.

— Гей, не брешу, брате, — покрутив головою Сивоок, — просто мого духу коні не зносять. Телесуються на самий мій вид. Вибивають гопки, як тільки я підходжу.

— Тепер твій дух не той, — сказав йому один з товаришів по колодці.

— А чом би й не той? — підсмикнув Сивоок свою ясну бороду. — Дух у людині завжди лишається той самий. То лиш тіло маліє або більшає. Але від тіла користь яка? А дух возносить тебе і на зелені гори, і на саме небо… І на кінський ярмарок он вознесе незабаром…

Він добре знав, що на Амастріанській площі відбуваються прилюдні страти, може, й ще хтось із полонених відав про це, але ніхто не обмовився бодай словом, та й сам Сивоок розпатякував про кінський торг на Амастріанськім форумі, сподіваючись у глибині серця, що ведуть їх кудись в інше місце, може, щоб просто показати столичним жителям як військову здобич, бо тв столиці завжди повно нероб і дармоїдів, яким потрібні видовиська, а якого ж ще видовища треба, коли перед твоїми очима пересуваються, мов безсилі видива, колишні могутні воїни, які стрясали цілою імперією, воїни, що пройшли зі своїм царем Самуїлом по планинах і ріках, вміли прорубуватися мерами крізь найщільніші ряди візантійських катафрактів, самою тільки мужністю брали чужі твердині, а свої боронили з такою затятістю,— що взяти їх можна було лиш підступом і зрадою: