Тяжкий сморід хмарою повз над колоною бранців, тому в тріумфальному шестві зроблено невеличку перерву, по Месі пройшли храмові служки з кадильницями, в яких згоряли миров ладан і східні пахощі, а вже тільки потому з’явився в тріумфі сам царствений Константин, усміхнений до натовпів, в правій руці тримаючи лаврову гілку, а в лівій — берло з слонової кістки, саджене смарагдами й діамантами, з велетенським рубіном зверху. Два препозити вели імператорського коня, а від тих двох розпочиналися дві шеренги препозитів в світло-зеленім одязі, гаптованім левами у великих колах. Препозити ступали в маестатичному непоспіху, і в такт їхній ході причаєно просувалися вперед леви на одязі, мовби вершили дозор навколо священної особи імператора, і від того Константин був ще усміхненіший, ще вдоволеніший, плив над зеленими левами, неначе небожитель, всеблагий і сяйливий. Що ж, деспотизм часто буває усміхнений.
За імператором на конях, покритих дорогоцінними чепраками, їхали магістри, патрикії, з ними, теж верхами, спафарії-євнухи з мечами і спафарії бородаті з спафовакліями, тобто алебардами, йшли за царем також гетерії варязькі, цакони з фігурами левів на панцирах, турки-вардаріоти в червоних плащах і високих ковпаках лимонного кольору з палицями-манк-лавіями на поясі й жезлами в руках.
Згідно з «Книгою церемоній» Константина Багрянородного, належалося ще в час імператорського походу вести попереду на відстані двох польотів стріли коней царських числом сто або й Двісті з пурпуровими чепраками й воркадіями. Але цього припису не дотримано через надмірну видовженість тріумфального походу, зате не роблено відступів од правила, за яким імператор повинен був зупинятися, починаючи од воріт Халки й Августея, коло Мілія, коло церкви Івана Богослова, коло портика палацу Лавса, коло Преторія і на антифорумі, а потім і на самому форумі Константина. Скрізь вислухував імператор акламації й актології, тобто славослов’я, від дімів, що виконували роль так званого народу; величання супроводжувалися танцями й музикою, виступали тут міми або ряджені скурри, скамрахи або масхари, атлети, блазні, потішники.
Після форуму Константина, де була найдовша зупинка коло порфірної колони, імператор ще мав слухати привітання у Великому Емфолосі, для чого довелося тріумфальний похід провести трохи вбік, а потім вертатися назад, щоб пройти Арто-полію з її хлібними рядами, де у вмираючих від виснаги болгарських бранців пахощі свіжого хліба викликали спазми, а Константина величали з особливою старанністю і найбільше кричали хвалу дармоїди, які тільки й знають, аби жерти, та пити, та втішатися.
Після цього тріумф вилився на форум Тавра — найбільшу площу Константинополя з височенною витою колоною імператора Феодосія посередині. Імператор Константин, дбаючи за розваги для натовпів, часто велів кидати з тої колони приречених на смерть. Збиралася сила-силенна роззяв, видовище було непере-даване.
На форумі Тавра тріумфальна процесія роздвоїлася. Поки імператора приймали коло Модія, а потім коло церкви Діви Діакониси, де він потім разом із патріархом трапезував, з колони тріумфу вилучено болгарських бранців і спрямовано їх до Філадельфію, а основний похід тривав далі вниз по вулиці, що вела до форуму Бика.
Поперед бранців пущено лиш сурмачів, а позаду так само в похмурій байдужості сунули дивні євнухи з дворогими вилами на плечах. Сурми скрикували рвучко й різко, мов хижі птахи, воїни, вже не стримувані урочистістю загального походу, дали волю своїй злості, гнали полонених мало не бігцем, виштовхуючи наперед тих, що зберегли найбільше сил, ніхто не міг збагнути, навіщо ця перестановка, ніхто не знав, куди так кваплять їх охоронці, може, тільки Сивоок нарешті з усією жахною виразністю збагнув те, чого найбільше лякався: їх справді гнали до Амастріанського форуму, який сьогодні мав стати не місцем кінського ярмарку, як завжди, а місцем страт.
Перед входом у Філадельфій височіли встановлені на тетра-пілоні у вигляді арки дві великі бронві. Приречені мали пройти під тими руками; власне, наняви рімар і не помітив дивної арки, бо скільки вже пройтягував емволів, форумів, вулиць, зате Сивоок аж надто знав, що то за знак, він мимоволі відхитнувся назад. B пропустити поперед себе бодай кілька пар, але старий шкураток, ромейський воїн, який давно вже запримітив Сивоока й переслідував його чи не половину дороги до столиці, зауважив хитрощі «білого болгарина» (так прозвали його ромеї) і з проклятьбою виставив його в найперші ряди.
Востаннє озирнувся Сивоок на величезний форум Тавра, запруджений народом, воїнами, вельможним панством і придурками, що витанцьовували й погукували свої блазенські прика-зочки. В останню мить їхню колону теж розділено, відокремлено тільки передніх, відлічивши рівно сотню, а решту зупинено на форумі чи то в очікуванні черги, а чи й помилувано. Бо той, кто лишався по цей бік бронзових «Рук», прозваних візантійцями. «Руками милосердя», міг уникнути кари, пройшовши ж попід руками, ти втрачав будь-яку надію на вибавлення. «Дати б звідси дьорки!» — востаннє здобувся на бадьоріння Сивоок, проходячи якраз поміж бронзових «Рук» і опиняючись, отже, на своїй, може, останній путі, з якої нема вороття.