— Ти схожий на смiливу людину. І ти — смiливий.

— Колись я був справдi смiливий. І дурний. Коли пiд Свенце у вереснi тридцять дев’ятого року ми вперше побачили танки Гудерiана, я скомандував своєму роздiловi оголити шаблi й повiв жовнiрiв в атаку. На танки з шаблями! Там, пiд Свенце, загинула вся Польська поморська кавалерiйська бригада. Пiдпоручик Єжи Фурчак не загинув, а потрапив у полон. Краще було б загинути.

— Навiщо так говорити? Хiба ти не боровся всi цi роки?

— Боровся, а що з того? Завтра мене вiзьмуть за ноги й вiдтягнуть до крематорiю.

— Ти не здався?

— Ото тiльки й утiхи. А коли розiбратися, то все марне. Один поет дуже добре сказав про це. Ти мене слухаєш?

— Так.

Єжи заплющив свої синi очi й продекламував:

Збєгач за єдним клейнотем пустинє,
Ішьч в тонь за перлон о цуду уродзi,
Ажеби по нас зостали єдинє
Шьляди на пяску i кренгi на водзє.

[Польський вiрш має такий переклад:

Ради клейнода збiгати пустиню,
Тонути ради перлiв, щоб тодi
Лишився спогад пiсля нас єдиний:
Слiди в пiску i кола на водi. — ред.]

— Слiд у життi — от головне! — тихо промовив Андрiй.

— Ти ще вiриш у те, що од мене може лишитися який-небудь слiд у життi? — здивувався Єжи.

— Вiн уже лишився.

— О, якби то воно було так!

— Пiсля вiйни люди ставитимуть пам’ятники борцям проти фашизму.

— Борцям же ж,..

— А ти хiба хто?

— О-о, я б душив фашистiв оцими руками! Внукам би своїм заказав, правнукам… коли б вони були в мене.

— Ще будуть.

— Не заспокоюй мене, я не дурна гiмназистка.

— А я й не заспокоюю. Ти повинен жити — от i все.

— Повиннi ми всi жити, i всi вмираємо. Молодi, красивi, дужi.

— Хто не хоче вмерти, той не вмре.

— І ти не вмреш?

— Нi.

— І я?

— І ти теж.

— Ти такий смiшний хлопець. але твої слова дiють якось заспокiйливо, — сказав Єжи.

Вiн поволi пiдвiвся в своєму ящику й поклав свого руку па Андрiєву.

— В мене нiколи не було брата, — сказав поляк, — але тепер вiн є. Ти рiднiший менi за брата. Як тебе звати?

— Андрiй. Андрiй Коваленко.

— Ти з Росiї?

— З України.

— Ти бачив Днiпро?

— Я вирiс бiля нього.

— А я вирiс бiля Вiсли. У Варшавi. У мене там лишилася кохана дiвчина. А ти знав кохання?

— У мене е кохана в Саратовi.

— Де це?

— В Росiї, на Волзi. Чув?

— Ми вже з тобою нiколи не побачимо своїх рiк.

— Побачимо.

— Ти ж сказав, що вмреш?

— А коли не вмру?

— Тодi побачиш,

— Тож-бо й воно.

І Андрiй спробував навiть тихенько засмiятися.

Вони обидва були приреченi i могли говорити, як рiвнi. Вони хвалили один одного, як закоханi, — i це зовсiм не свiдчило про їхню нескромнiсть. Андрiй розповiдав Єжи про Днiпро, Єжи розповiдав йому про Вiслу. Кожен вважав, що його рiка найбiльша й найкраща у свiтi. Вони, забули про смерть, про свої болi i розмовляли до самої ночi. Єжи сказав, що ця вiйна поставила перед ними дилему: перемогти або загинути. Андрiй не згодився з ним. Вiн вiрив у те, що перемогти можна й тодi, коли загинеш, Єжи цього не розумiв. Вiн вiрив лише у свої сили, як вiрив колись, що зможе розрубати навпiл своєю бiлою шаблею чорний нiмецький танк.

— Я все ж боюся смертi, — признався вiн. — Ще з дитинства боюся смертi i темряви. Я бував у багатьох таборах. У Францiї, в Австрiї, в Польщi. Уся Європа зараз у темрявi. А я жив колись бiля трамвайного депо. Тобi не доводилося жити бiля трамвайного депо, Андрiю? Ах, ти з села. Тобi це важко уявити. Всю нiч iдуть трамваї в депо i над їхнiми дугами спалахують iскри коротких замикань. Вони освiтлювали вiкна моєї кiмнати, i я звик спати при свiтлi цих спалахiв. А тепер скрiзь, хоч куди кинешся, темрява й темрява, важка й всепоглинаюча, як мiльйони гробовищ, виритих вiйною. Ти не боїшся темряви, Андрiю?

— Нi.

— А смертi?

— Смертi боюся. Менi ж тiльки двадцять рокiв.

— Так, тобi лише двадцять рокiв, Менi двадцять вiсiм. Я майже на третину бiльше прожив.

— Я ще не встиг зробити, що думав.

— О, на це нi в кого не вистачає життя!

— Кажуть, що перед смертю треба думати про минуле, згадувати рiдних, дитинство. Це правда?

— Я не знаю. Менi, наприклад, зараз хочеться спати. А тобi, мабуть, дуже боляче. Болять рани?

— Дуже.

— Ти вiдпочивай. Засни. Так буде лiпше. І хай тобi присниться Днiпро.

— Спасибi.

— Давай попрощаємося, бо навряд чи ми вже завтра зможемо це зробити.

— Ми ще поговоримо завтра.

— Нi. Удосвiта прийдуть есесiвцi в лiкарем. Прощай, брате.

— Прощай, Єжи.

— Дай я тебе поцiлую, Андрiю. Ти не плачеш? Не треба плакати.

— Нi, я не плачу. Я ще не плакав за вiйну жодного разу.

— Молодець. Я щасливий, що зустрiв перед смертю таку людину.

Вони замовкли, i кожен намагався заснути, але важко заснути, коли ждеш смертi, яка випростовується на весь свiй зрiст у твоєму тiлi або ж має прийти на свiтаннi разом з чужими жорстокими людьми.