"Знову не вдалося", — подумав Коваленко, i тої самої митi його щось ударило в груди пiд саме серце, раз i вдруге ударило, i вже не було в нього нi грудей, нi серця, а тiльки щось липке й пекуче, мов полум’я. І вiн зiв’яв вiд цього полум’я, нiби тонка стеблина молодого хмелю, i тихо, повiльно опустився на холодне камiння.

Ой хмелю, мiй хмелю, хмелю молоденький!..

З лiвого боку була стiна. Сiра, грубо оштукатурена цегляна стiна, од якої вiяло холодом i безнадiєю. Над головою нависав дерев’яний чотирикутний, вузький, мов труна, ящик. В такому самому ящику лежав i Андрiй. Коваленка не вбили: вiн знову потрапив до табору.

Глянути правобiч Андрiй не мiг: заважав бiль у грудях. Вiн вiдчув цей бiль i свої рани, щойно опритомнiв. Одна рана була в правому боцi бiля тiєї, ще фронтової. Вона була така велика, що вiд неї в Андрiєвих грудях утворився якийсь шалений протяг, i Коваленко нiяк не мiг надихатися: повiтря пролiтало крiзь нього, неначе крiзь широку трубу. Андрiй дихав часто-часто, до гiркоти в ротi, але повiтря провалювалося в якусь безвiсть, а на своє мiсце присилало кров, гiрко-солону, темну, i ця кров збивалася в клубок в Андрiєвiм ротi i душила-душила юнака, немов нечиста сила з страшної дитячої казки.

Друга рана примостилася пiд самим серцем. Серце било просто в рану своїм невтомним молоточком, викликаючи нестерпний, непогамовний бiль у всьому тiлi. Та й самому серцю було боляче, i тому воно било в рану рiдше й рiдше, кволiше й кволiше. Серце вмирало. Вмирав i Андрiй. Йому було страшно вмирати на самотi, через те вiн весь час намагався повернути голову, щоб глянути праворуч, де мали бути люди. Вiн проклинав оцю холодну, вкриту сiрими патьоками цементну стiну, на яку вимушений був дивитися тодi, як йому так хотiлося побачити, востаннє побачити когось iз рiдних, дорогих серцю людей.

І Андрiєвi все-таки вдалося повернутися. Бiль закричав у його тiлi тисячами пронизливих голосiв, але Коваленко вже лежав на спинi i дивився праворуч, туди, де стояли ряди двоповерхових дерев’яних ящикiв, у кожному з яких лежала хворi, пораненi i, можливо, вмираючi в’язнi.

Андрiєвим сусiдом був чоловiк з бiлим, м’яким, як мичка, волоссям i з дужими м’язистими грудьми. Груди цi, на яких не сходилася нiмецька трикотажна сорочка, здiймалися над ящиком круглим бугром i вражали не так своїм розмiром, як кольором. Вони були синi-синi, аж чорнi. І обличчя в бiловолосого теж було все в синцях, при поглядi на якi Андрiй навiть застогнав.

Вiд цього стогону сусiд розплющив очi, теж синi, мов квiтучий льон, глянув на Андрiя i спитав по-польськи:

— Поранений, товаришу? Болить?

— А ти? — пошепки запитав Андрiй. — Я здоровий. Менi нiчого.

— Чого ж ти такий?

— Який?

— Синiй.

— Били.

— За вiщо?

— Втiкав.

— Багато разiв?

— Сiм.

— Ти молодець.

— Тепер уже не втечу бiльше.

— Злякався?

— Єжи Фурчак нiчого не боїться.

— То в чому ж справа?

— Завтра менi зроблять укол.

— Укол?

— Так. А тодi до крематорiю.

— Хто тобi сказав?

— Лiкар.

— Звiдки тут лiкар?

— Ми ж у лазаретi.

— А не в таборi?

— Кожний порядний концтабiр має свiй лазарет.

— Ми в концтаборi?

— Так. Ти вперше тут?

— Вже був.

— Я теж.

— Але за що тобi укол?

— Суум квiкве. Ти знаєш латинь?

— Трохи, Я бачив цей напис на воротях табору i в судi.

— Тебе судили?

— Так.

— Отже, ти засуджений до страти?

— Нi. Я "бомба-генерал".

— Ти "бомба-генерал"?

— Так.

Єжи деякий час мовчав. Андрiй теж не говорив нiчого. Вiн вiдпочивав i намагався захопити в легенi хоч трохи повiтря, бо пiд час розмови воно пролiтало крiзь них, як вихор.

— Ти втiкав? — порушив мовчанку поляк.

— Так.

— І вони поранили тебе?

— Так.

— Ти можеш не боятися укола.

— Я й не боюся.

— Вони не стануть тебе убивати. Вони почекають, поки ти одужаєш, i знову пошлють тебе розряджати бомби. Це страшнiше за смерть.

— Я не одужаю.

— Звiдки ти це знаєш?

— Я вмру.

— Дурницi. Скiльки тобi рокiв?

— Двадцять.

— В цi роки не страшнi нiякi рани.

— Однаково я вмру.

— Ти ще можеш вижити.

— Нi.

— Е, не кажи. Якби менi тiльки рани, я б вижив. Бо я мав утекти звiдси й добратися до своєї Вiсли. Але укол зробить свою справу. Вiя дiє безвiдмовно. Десять хвилин — i раптова смерть, як вiд розриву серця. А тодi — крематорiй. Це дуже сумна iсторiя. Правда ж?

— Не треба про це говорити. Ти дужий, ти любиш волю. Тобi не можна думати про смерть.

— А ти наївне хлопча. Мабуть, новобранець. Не встиг навiть стрельнути, як потрапив у полон?

— Я офiцер.

— Ти офiцер?

— Так.

— Дивно. Ти зовсiм не схожий на офiцера. Хоча вiд вас, радянських, завжди слiд чекати несподiванок. Я зустрiчав тут багато ваших хлопцiв i завжди захоплювався вами. А скажи, будь ласка, я схожий на офiцера?