— Я з кулеметом, — сказав Сашко. — Командира треба охороняти.
— Не говори дурниць, — розсердився Андрiй. — Яка тут може бути мова про охорону?
— А коли в селi розквартирований роздiл есесiвцiв? Не можеш же ти розраховувати, що при такiй iлюмiнацiї всi вони сплять, як бабаки? Цопнуть тебе там, а ми сиди та жди. Пiшли вдвох.
В селi справдi не спали. В дворах чулися квапливi кроки, притишенi голоси, злякана метушня. Небо ще заливало землю потоками свiтла i ревiло, ревiло, загрожуючи прорватися зливою бомб.
— Поки тут панiка, треба дiяти, — шепнув Андрiєвi Сашко. — Спасибi американцям, що присвiтили.
Вiн зазирав до кожного двору, сподiваючись побачити там машину або трактор, але нiде не мiг нiчого помiтити.
— Чорти! — бурмотiв Сашко. — Вони все ховають у гаражах. Ти бачиш, якi сараї повибехкували! Хваляться своєю чеснiстю, а ховають все так, нiби тут злодiй на злодiї.
Нарештi їм пощастило: в одному з дворiв стояв старенький двотонний "опель". Вони вскочили у двiр, пiдбiгли до машини.
— Ти знаєш, де тут бак з горючим? — спитав Сашко.
— А чорт його знає, — знизав плечима Андрiй.
— Ну й я не знаю. Треба було шофера з собою взяти. От дурнi!
Хрипкий, стривожений голос, що пролунав з якогось темного закутка, примусив їх замовкнути.
— Хто там? — спитала темрява.
— Хазяїн! — покликав Андрiй, — Ходи-но сюди!
Хазяїн вагався. Вiн мовчав i думав. Йому, мабуть, не хотiлося виходити на освiтлене мiсце, але вiн не хотiв допустити й того, щоб якiсь чужi люди порядкували бiля його машини.
— А ви хто такi? — ще раз спитав вiн. — Чого вам треба?
— Ходи сюди! — повторив Андрiй, знаючи, що по цiй однiй фразi нiмець не зможе догадатися, з ким має справу.
Старий нiмець, у картузi з навушниками i в цупких чорних крагах, виповз iз погреба i пошкутильгав до хлопцiв.
— Хто такi? — прохрипiв вiн, з подивом розглядаючи по-чудернацькому зодягнених незнайомцiв.
— Бензин є? — не вiдповiдаючи, запитав у свою чергу Андрiй.
— Який тобi бензин! Вiйна! — сказав нiмець i повернувся, щоб iти назад. Але Антропов не дав йому, цього зробити. Вiн схопив нiмця за порудiлий сукняний пiджак, рвонув до себе i, нахилившись до самого обличчя, прошепотiв:
— Давай бензин, гад, а то до стiнки поставлю!
І щоб було зрозумiлiше, наставив на нiмця кулемет. Нiмець зiщулився i злякано зиркав то на Сашка, то на Андрiя.
— Бензин, розумiєш? — сказав Коваленко.
— Немає бензину, — захрипiв нiмець. — Трiшечки є. Зовсiм мало.
— Давай скiльки є.
Андрiй дав нiмцевi канiстру. Той побовтав її, переконався, що вона зовсiм порожня, i ступив до машини.
— Дуже мало бензину, — бурмотiв вiн, одкриваючи бак, — Вiйна все забрала. Все.
— Нiчого, папашо, — вже лагiднiше сказав Антропов, — скоро вiйнi капут, тодi заживемо, ферштейн?
Коли з канiстрою бензину вони повернулися до свого автопоїзда, небо вже гримiло тихiше: лiтаки вiддалялися вiд цього мiсця.
— Мабуть, присвiтили собi, щоб не збитись з дороги, — висловив припущення Антропов. — А ми вже злякалися, що почнуть бомбити.
— Могли й бомбити, — сказав хтось з машини.
— Тодi б i кiсточок не позбирав наших.
— Загинули б вiд своїх союзникiв.
— Одну хвилинку уваги, — попросив Андрiй. — У нас зараз лише два десятки лiтрiв бензину. Його вистачить на те, щоб знову завести машину в схованку, як минулої ночi, але тодi продовжувати свою подорож ми не матимемо змоги. Є iнший варiант. Спробувати дiстатися до автостради, до якої звiдси не бiльше двадцяти кiлометрiв, i до свiтанку роздобути десь бензину. По автострадi ходять машини. Там є заправочнi станцiї. Якщо ми дiстанемо бензину й доберемося до Тюрiнгських лiсiв, тодi ми будемо хоча б у вiдноснiй безпецi. Нинi ми ще в провiнцiї Гессен, тобто в тiй самiй провiнцiї, з якої втекли. Нас тут уже шукають. Отже, треба вирiшувати.
— Що там вирiшувати — треба їхати на автостраду, — залунали голоси.
— Вперед, i тiльки.
— Щоб ближче додому.
— А то весь час плутаємося в цьому клятому Гессенi.
— Хоч до Чехiї добратися б, i то добре. Там партизани є.
Освiтлювальнi бомби одна за одною гасли, темрява й тиша знову одягали землю. Шофер залив бензин у бак, завiв мотор i вирулив на шосе.
— До автостради, — наказав Андрiй. — В Нейкiрхен заїздити не будемо, поїхали прямо.
Автострада бiлiла в темрявi, немов посипана крейдою. Вона була порожня, як безводна пустиня. Широкi смуги бетону втiкали в темряву, i машина нiяк не могла їх наздогнати. Рекламнi щити стрибали з узбочин на дорогу й простягали до машин свої широкi долонi, благаючи її зупинитися. Щити пропонували приїжджим користатися чорнилом "Пелiкан", ловити розкрадачiв вугiлля, економити на картопляному лушпиннi, на якому економить сам фюрер, i знову й знову нагадували про альтернативу, висунуту доктором Геббельсом: "Перемога або бiльшовицький хаос". Лякаючи свiй народ хаосом, фашисти перетворили Нiмеччину на пустиню. Другу нiч машина їхала по мертвiй країнi. Нi зблиску свiтла, нi людського голосу, нi дитячого смiху, нi пiснi не можна було почути в нiчнiй Нiмеччинi. Якби не згадка про гестапiвцiв i есесiвцiв, можна було б подумати, що вони їдуть не по Землi, а по Мiсяцю. І тому, коли далеко попереду, на протилежнiй смузi автостради, зачорнiла зустрiчна машина, всi зрадiли їй так, нiби то їхали якiсь друзi.