Андрiй полiз першим. Вiн обережно спустився вниз i, переконавшись, що в пiдвалi тихо й порожньо, шепнув Антропову, який чекав черги:
— Порядок!
Хтось, як було домовлено, стукнув у стiни, щоб подати сигнал сусiдам.
Пiдвал став наповнюватися людьми. Вони мовчали, тiльки дихали часто-часто, як пiсля тривалого бiгу, дихали самими вершечками легенiв, востаннє вдихали повiтря неволi, повiтря рабства. Коли спустилися всi чотирнадцять, Андрiй обережно, мацаючи темряву руками, попрямував у той куток, де була насипана невеличка купка картоплi. Всi пiшли за ним. Вони заздалегiдь домовилися, що кожен набере в кишенi (тiльки в кишенi — не бiльше!) картоплi, щоб мати бодай якийсь харч на дорогу. Три днi перед цим уся команда зовсiм не їла хлiба, зберiгала його для втiкачiв, тепер ось ще цi кiлька картоплин — от i все, з чим вони мали пройти сотнi кiлометрiв через усю Нiмеччину, через гори й рiки, крiзь застави й рубежi.
Пройти, щоб добратися до рiдної землi. А там знову в бiй, на фронт. О, як вони битимуться, як вiдвойовуватимуть для себе, для своїх дiтей, для всiх прийдешнiх поколiнь право вiльно дихати повiтрям, пити воду з своїх рiк, їсти свiй, скроплений лише потом, а не кров’ю й слiзьми хлiб.
І хай буде так, i тiльки так!
До картоплi було далеко. Коли Андрiй подумав про те, що їм усiм доведеться звiдти йти знову через увесь пiдвал, вiн навiть вилаявся про себе. Нiхто не думав, що це буде так важко робити. Чотирнадцять чоловiк у темрявi не бачили один одного i через те просувалися надмiру обережно. Скiльки ж це буде тривати? Пiвгодини? Годину? Чи не товктимуться, отут вони до свiтанку?
— Швидше! — видихнув ледь чутно Андрiй, i те слово передалося всiм. Швидше, швидше, мерщiй звiдси!
Вiн уже був бiля картоплi. Вже його пальцi обхопили двi холоднi, гладенькi кульки, i вiн знав, що ось зараз цi кульки покотяться в його кишеню i вiн здригнеться од їхнього холодного дотику до свого гарячого тiла.
Але тiєї ж митi його пальцi випустили обидвi картоплини, й тi з м’яким стуком знову впали на купу.
Десь надворi щось ревнуло моторошним, металевим голосом: "Ву-у-у-у-у! Ву-у-у-у-у!" — одразу ж застукотiли в барацi солдатськi чоботи, одразу хряпнули дверi, одразу забрязкотiли засуви i пролунала команда, розгублена, злякана, але категорична:
— Тривога! Всiм строїтись! Негайно!
Надворi загомонiли — мабуть, вартового питали про щось з ґанку, в кiмнатах полонених почулася метушня.
Повiтряна тривога. Де вона взялася, така невчасна й непотрiбна? Вони знали з газет про те, що англiйськi й американськi лiтаки бомблять нiмецькi мiста, бачили iнодi вдень, як далеко-далеко пропливають у високому небi срiблястi металевi птахи. Але щоб була тривога на оцiй миршавiй станцiйцi, щоб залiзний голос сирени краяв нiчне повiтря саме тут, над оцим нещасним бараком? Про це вони не думали нiколи.
Досi несподiванки допомагали їм, тепер усе гинуло, i причиною цього була безглузда, дика, жахна несподiванка.
Що було робити? Пробувати вiдчиняти дверi? Але бiля них тупцювався вартовий i, щоб перемогти страх, весь час перемовлявся з своїми товаришами, якi ще, мабуть, одягалися. В барацi вже, певно, всiх вигнали в коридор i зараз почнуть лiчити. Крiзь нещiльно прилаштованi ляди в прорiзаних отворах їм було видно, що в кiмнатах уже запалили свiтло, отже, пробувати вилазити з пiдвалу не мало нiякого сенсу. Досить лиш якомусь з солдат зазирнути до першої-лiпшої кiмнати, побачити, як з-пiд нар виповзає полонений — i все пропало.
Вони стали радитись мiж собою. Пошепки, хапливо радитись, бо не було часу на роздуми. Банников запропонував одчиняти дверi й кидатись на вартового. Хай одного-двох уб’є, зате всi iншi врятуються. Андрiй не заперечував проти цiєї думки. Аби тiльки не повертатися в барак. Зате обережний Антропов не погодився з Павлунею.
— Навiть коли нам удасться прибрати вартового, — сказав вiн, — однаково нiхто не врятується. Вони пiднiмуть усю округу, полюватимуть на нас, як на зайцiв.. Якщо вже втiкати, то втiкати без шуму. А так…
— Що ж ти пропонуєш? — нетерпляче спитав його Банников.
— Пересидимо тут. Солдати злякалися повiтряного нальоту й поженуть наших хлопцiв куди-небудь у поле, подалi од станцiї, не рахуючи. А ми пiдождемо, поки вони собi пiдуть, i вже тодi — раз i в дамках! Чуєте, яка там бiганина? Вони поспiшають покинути барак.
Нагорi й справдi зчинився страшенний лемент i колотнеча. Хряпали дверi, тупотiли ноги, чулися якiсь нерозбiрливi вигуки, i крiзь усю цю мiшанину звукiв виразнiше й виразнiше долинало повторюване на рiзнi лади, настирливе, монотонне "Айн, цвай, драй… зiб унд цванцiг… драй унд драйсiг…"
Вартовi лiчили полонених.
— Не я казав, — зловiсно прошепотiв Банников. — Антропов, давай ключ! Будемо вибиратися звiдси. Я йду першим!
— Без сонливих обiйдемося, — сказав Антропов i посунув до дверей, розштовхуючи товаришiв. Вiн поспiшав i iерез те налетiв у темрявi на купу брикету. Спiткнувшись, Сашко впав i мiцно, майже, вголос вилаявся. Хтось допомiг йому пiдвестися.