В першу ж недiлю Зеп примусив його носити з пiдвалу брикет i брукву для кухнi. Невеличкi дерев’янi дверцята, що вели до пiдвалу, були приладнанi якраз пiд тим ґаночком, по якому солдати увiходили до своєї половини барака. Дверцята замикалися знадвору внутрiшнiм замком. Зеп одчинив їх i штовхнув Андрiя в затхлу темряву.

— Давай! Та пошвидше!

Сам вiн у пiдвал не пiшов, а лишився на свiжому повiтрi. Андрiй помацав по стiнах бiля дверей i, знайшовши вимикач, засвiтив свiтло. Маленька, забруднена, запорохнявiла лампочка осяяла довге, як i барак, низьке примiщення з дощаною стелею i сiрими кам’яними стiнами. Андрiй присiв навшпиньки i, накладаючи в корзину чорнi плитки брикету, задивився на дошки. Вони глухо здригалися в нього над головою: там, нагорi, ходили люди. Цiкаво, де вiн зараз сидить: якраз пiд тими кiмнатами, де живуть вони, полоненi, чи, може, пiд солдатськими? Тиждень ось так само, як i тi, що там над головою, вiн ходив по цих дошках i якось не задумувався, що пiд ногами — порожнеча. А що, коли з барака потихеньку пробратися сюди? Прорiзати пiдлогу — i… Андрiй озирнувся навкруги i знову побачив тi самi сiрi кам’янi стiни, якi бачив хвилину тому. Крiзь такi не проберешся. Дверi? Вони виходять на волю, але ж вони замикаються. Хiба пiдкопатися пiд стiну? Але хто знає, як глибоко сягає кам’яний фундамент. Думки застрибали в Андрiєвiй головi, ряснi й швидкi, мов краплистий дощ. Вони з’являлися й зникали майже миттю, як бульбашки на водi. Вiн цiлком усвiдомлював, що втеча через пiдвал майже неможлива, але водночас не мiг вiдiгнати вiд себе спокусливого бажання обдумати план такої втечi. Адже це так просто: прорiзати пiдлогу, вiдчинити дверi — i…

Вiн набрав повну корзину брикету й поволiк її до виходу. В дверях нiяк не мiг протиснутися, зачiпався за одвiрки то корзиною, то шинеллю, так що навiть Зеп врештi вимушений був йому допомогти.

Якi ж вони все-таки вузькi, отi дверi на волю!

Прийшовши в кiмнату, Андрiй одразу ж викликав Антропова в коридор i, озирнувшись, пошепки спитав:

— Ти отi хрестики робиш, а нiж який-небудь у тебе є?

— Хочеш Зепа зарiзати? — засмiявся Сашко.

— Не смiйся, я серйозно тебе питаю. є нiж?

— Ну, є.

— Покажи.

— Та ти що, справдi?

— Покажи, покажи.

Антропов сходив до кiмнати й винiс звiдти невеличкий трикутний, швецький нiж.

— Гострий, як бритва, — сказав вiн, — але такого бугая, як Зеп, цiєю штрикалкою не зарiжеш. Полякати можна, а зарiзати… навряд.

І вiн розвiв руками.

— Іншого немає? — продовжував допитуватись Андрiй.

— Нема.

— А зробити нi з чого?

— Зробити? Зробити можна. Не таке роблять.

— То зроби.

— Та ти що надумав?

— Потiм розповiм. Увечерi. Тобi й Павлунi. Є в мене одна думка. Треба порадитися.

— Ну, що ж. Я не проти. Порадитися, то й порадитися. Коли дiло варте того, то я й ножика вам зроблю. В мене ножiвка є. Зеп менi принiс кiстки пиляти. От ми її й використаємо. А то вiн усе менi набридає: матерiали, матерiали. Знайшов десь iржаву ножiвку та кiстки менi носить, перед тим пообгризавши їх, мов голодний шакал. Теж менi матерiали, коштовнiсть яка! Ну, кажи, для чого тобi припекло ножа?

— Увечерi.

— Ох, i впертий же ти хохол! Всi ви такi?

— А ти не впертий? — спитав Андрiй.

— Та й я впертий, але у дев’ятнадцять рокiв таким не був, як ти. Тобi ж дев’ятнадцять?

— Двадцятий пiшов.

— Ах, ах, вони вже старi, їм уже двадцятий рiк пiшов, — жартома ляснув себе по стегнах Сашко. — Ну, кажи, навiщо тобi нiж?

— Не скажу.

— Тьфу, чортяка! І де ти взявся на мою голову.

Увечерi Андрiй виклав свiй план Антропову й Банникову. Вони потихеньку прорiжуть пiд нарами пiдлогу. Туди нiмцi нiколи не зазирають i не зможуть помiтити отвору. Пiсля цього вони спускаються в пiдвал i або ж пiдкопуються пiд стiну в тому мiсцi, де барак не обгороджений дротом, або ж, якось пiдiбравши ключ, одчиняють дверi, обеззброюють вартового, який стоїть надворi, й утiкають. Є ще один шлях до втечi. З пiдвалу прорiзати потихеньку дiрку до солдатiв, залiзти вночi у їхнi кiмнати, пов’язати їх усiх, забрати зброю — i гайда!

— Ото вони будуть ждати, поки ти до них прорiжешся, — насмiшкувато сказав Антропов. — А крiм того, ти забув про вартового, який стовбиче у нашiм коридорi, i про надвiрного.

— Вони здiймуть догори руки, як тiльки побачать у наших руках зброю, — впевнено вiдповiв Андрiй.

— Здiймуть, то здiймуть, та спробуй її дiстати, ту зброю, — продовжував вагатися Сашко.

— Я теж не дуже вiрю в цей варiант, — сказав Андрiй. — Вiн дуже небезпечний. Звичайно, найкраще було б одiмкнути дверi.

— А де ж ти вiзьмеш ключа? — запитав Аятропов.

— Ключа треба зробити. Коли хтось з нас пiде по брукву або по брикет, хай вiн зробить мiрку з замка.

— Чим же ти її зробиш?

— А звiдки я знаю? Може, хлiбом, може, смоли шматок принесемо з залiзницi, може, де-небудь воску дiстанемо…

— У нас он, коли струму немає, свiчки стеариновi дають, — втрутився Павлуня, — iз стеарину можна злiпок ключа зробити.