Про УКРЛІТ.ORG

Мої і чужі таємниці

C. 17

Ячейкін Юрій Дмитрович

Твори Ячейкіна
Скачати текст твору: txt (216 КБ) pdf (216 КБ)

Calibri

-A A A+

Як і домовилися, наступного дня наша ланка залишилася після уроків, і я почав ділитися своїм досвідом.

Чесно кажучи, я вагався. Я відчував свою провину перед друзями. Адже я вперше у житті свідомо прийшов їм брехати. Але, коли б я розповів їм усю правду, я б став ще більшим брехуном. Тоді я порушив би своє слово тримати язик за зубами. Це була справжня безвихідь: скажеш одне — одразу пошиєшся у брехуни, скажеш інше — все одно ти брехун.

Я вже підвівся, як раптом знайшов вихід. Хлопцям цілком досить розповісти все, як воно є, тільки ні словом не згадувати про Невидимку. Вони ж не питають про нього, а розпитують, як я готую уроки. То й чому б мені не розповісти про це правдиво?

І я спокійно почав:

— Ніякої таємниці тут нема. Так може кожен. Я прокидаюся рано-вранці і роблю ранкову гімнастику. Вона зміцнює мої м’язи і набагато підвищує працездатність. У мене мати лікар, вона мені про це казала. Після сніданку бадьоро сідаю за стіл і старанно готую домашні завдання. Ну, а потім…

Я на хвильку замовк, щоб краще подумати, що казати далі.

— Що потім? — порушив напружену тишу Сашко.

— А потім я вголос розповідаю усі уроки… А тоді суворо запитую, як учитель…

— А кого ж ти запитуєш? — здивувався Юрко Бублик.

Я скоса подивився на нього. Мені дуже не сподобалося його запитання, але я мусив якось викручуватися, щоб зберегти таємницю. Ех, таки доведеться брехати!

Я відповів:

— Кого, кого! Ясно, кого. Себе запитую! Сідаю перед дзеркалом і сам себе запитую. А потім сам собі відповідаю. А коли я чую, що відповідь не дуже повна, я знову сідаю за підручник.

— Ага, — мовив Лесик. — Значить, ти сідаєш перед дзеркалом? Я б до дзеркала ніколи не додумався! От дівчата, вони можуть додуматися. Ось чому цей досвід необхідно тримати в секреті.

— Звичайно, — погодився я. — У всіх дівчат є дзеркальця. Скажи їм — вони навіть на уроках почнуть дивитися.

— А що ти далі робиш? — запитав Сашко.

— Нічого такого, — відповів я, — далі я обідаю і йду до школи.

— А в школі що ти робиш?

— А ти ніби не знаєш? — перепитав я його. Я боявся непомітно для самого себе не втримати язик за зубами. — Вчуся! Сиджу на уроках і уважно слухаю вчителів. І зовсім не лякаюся, коли мене викликають. Навпаки, навіть прагну, щоб мене якнайчастіше викликали. Бо лише так можна перевірити знання Нев… цього, ну, словом, мої знання…

Я аж упрів. Якби вчасно не схаменувся, таємниця спурхнула б з язика. Я так злякався, що вирішив, не гаючись, закінчувати.

Я сказав:

— Оце і все!

— Зачекай, — зупинив мене Сашко. — Можливо, у когось ще є запитання.

— У мене є, — підвівся Боб. — А як він відпочиває?

Я полегшено зітхнув. Про відпочинок можна теревенити без усякої підготовки. Тут тобі ніякої небезпеки.

Я сказав:

— Коли як. Іноді так, а іноді інакше. Коли граю в хокей у нашому дворі, а коли дивлюся телевізор. А потім я розповідаю, що я бачив.

Але тут знову вискочив наперед Юрко Бублик.

— А кому ж ти розповідаєш? — вигукнув цей вредний причепа. Краще б він цього вечора захворів!

— Кому, кому! — похмуро відповів я. — Ясно кому. Батькам розповідаю, ось кому! Хіба у мене немає батьків?

— А що, твої батьки не дивляться телевізор? — не вгавав Юрко.

Я сердито повернувся до Сашка.

— Чого він причепився до мене? Хай чіпляється до моїх батьків! Йому кажуть, що мій батько працює у другу зміну, а він чіпляється!

Більше мене не запитували, і я сів на місце.

— Це дуже цінний досвід, — поважно відзначив Сашко. — І водночас — просто. Бобе, ану запитай сам у себе, в якому році Колумб відкрив Америку?

Боб запитав сам у себе:

— Бобе, в якому році Колумб відкрив Америку?

Запитав він та й розгублено замовк.

— Ну? Чого ж ти мовчиш? Відповідай.

Боб підморгнув хлопцям, чекаючи на підказку, але всі мовчали й зацікавлено дивилися на нього.

Тоді Боб почав уважно вивчати поверхню парти й нарешті неохоче пояснив:

— А як я можу сам собі відповідати, коли в класі немає дзеркала?

 

Розділ 13. УГОДА

— Мій юний друже, — якось сказав мені Невидимка, — я помічаю, що останніми днями ти дуже чимось засмучений. Може, ти наковтався інфекційних мікробів? О! Це було б зле…

Я відповів:

— Ні, я не захворів.

Невидимці добре. Він усе помічає. Від нього нічого неможливо приховати. Ось я намагався нічим не зрадити себе і не виказати своє горе, а він таки помітив!

— Ах! — занепокоївся Невидимка. — Невже зняли наші портрети з шкільної Дошки пошани? О, яке лихо! Ах і ще раз ах!

Я заспокоїв його:

— Ні, портрети ще висять.

— Отакої! — здивовано вигукнув Невидимка. — Але тоді тобі нема чого журитися. Чому ж ти сумуєш?

Я вирішив усе чесно розповісти Невидимці, анітрохи не пом’якшуючи суворої правди. Недарма ж люди кажуть, що горе, поділене на двох, — уже півгоря. Жаль, що в мене живе тільки один Невидимка. Якби у мене жило десять Невидимок, я б і горя не мав, бо поділив би його на десятьох.

Ячейкін Ю. Д. Мої і чужі таємниці: Фантаст.-гумор. повісті: Для мол. та серед. шк. віку / Мал. А.П.Василенка. — К.: Веселка, 1989. — 244 с.
 
 
вгору