Я вважав, що вийшов переможцем у поєдинку із цілим світом, а виявився переможеним.

І нині люди дивляться на мене з такою ж байдужістю, як на стару діряву калошу.

Люди забули про мене — ось у чому моя трагедія. Та й чим би я міг їх зацікавити, коли порівняно зі мною навіть прадавній троглодит здався б геніальним професором?

— Ось тобі, ось! — мстиво кричав я і сухими старечими кулаками гамселив по лисій, як достигла диня, голові. — Ось тобі, старий дурню! Ось тобі за пластилін! Ось тобі за газовану воду! А це — за ножі й старі речі! А зараз в ім’я твого. світлого майбутнього ми повторимо екзекуцію. Ось тобі, ось!

Віднині я вирішив присвятити своє життя служінню людям, стати рівноправним і шанованим членом суспільства.

«А ким бути?» — замислився я, наче школяр-випускник. І раптом побачив себе в академічній мантії серед колб і реторт — сиджу і пильно вдивляюся в окуляр мікроскопа, а лабораторну тишу порушує тільки бій атомного хронометра. Вирішено: буду вченим!

Та в школу й цього разу не пішов. Для поступового шкільного навчання у мене було мало часу: у будь-який мент могла прийти стара з косою, взяти мене за вислугу років і поставити в моїй біографії останню крапку.

Ось чому я й поспішав, як спринтер на стометрівці, — за один рік подолав усі бар’єри десятирічки і фінішував біля столу приймальної комісії університету.

Та це був невдалий фініш. Не зарахували мене з двох причин: по-перше, я не мав атестата зрілості, по-друге, у вищі учбові заклади приймають лише молодих осіб віком до тридцяти п’яти років.

Але я не впав у розпач і почав штурмувати висоти науки самотужки. Ковтав підручники з такою ж жадобою, з якою спрагла цілина ковтає скупі краплі теплого червневого дощу. Навіть спати лягав з книжками.

За два роки я проковтнув сотні томів сконденсованих знань і тисячі склянок чорної кави. А на третій рік побачив, що на світі вже немає такої галузі знань, яку б я не перетравив так само грунтовно, як голодний удав перетравлює кроликів. Тоді й відчув могутні поштовхи пробудженої думки, озброєної новітніми знаннями і сміливими гіпотезами.

Незвичайні задуми клекотіли в моєму мозку, як кипляча лава у вулкані, і шукали виходу, щоб шугонути у світ.

Я чітко усвідомлював, що найближчим часом мушу подарувати людству щось грандіозне, нечуване і небачене.

Але що?

Я на секунду замислився, і раптом мене осяяло.

— Еврика! — вигукнув я і з головою поринув у карколомні розрахунки.

Я надумав, не мало не багато, повернути вісь обертання Землі таким чином, щоб на всій земній кулі утворився сталий тропічний клімат.

Геть морози! Хай згине ожеледь! Хіба не було б чудово, якби в розкішних джунглях Київщини замість вовків бігали леви, а в гарячому золотому піску міського пляжу вилежувалися здоровенні крокодили та алігатори? В моїй збудженій уяві малювалися казкові картини…

За одну ніч, сповнену шаленої розумової і фізичної праці, я закінчив усі необхідні розрахунки і вранці прийшов по міськради:

— Дайте мені точку опори, і я переверну земну кулю!

— Ваша пропозиція не оригінальна, — повідомили мене тамтешні експерти. — Ще двадцять два століття тому точнісінько з такою ж пропозицією приходив сіракузький вчений Архімед.

— І що йому відповіли? — схвильовано запитав я.

— Йому, як і вам, відмовили…

Я повернувся додому, сів за стіл, на секунду замислився, і раптом мене знову осяяло.

— Еврика! — вигукнув я і знову поринув у фантастичні розрахунки.

Але що мене непокоїло: скільки б не робив я геніальних відкриттів і винаходів, жодна установа не погоджувалася впровадити їх у життя. Очевидно, я весь час натрапляв на черствих бюрократів. Наприклад, машинобудівники відмовилися запустити у виробництво вічний двигун моєї конструкції на тій сміховинній підставі, що у підручнику з фізики написано, ніби сконструювати вічний двигун неможливо.

Наче я ніколи в світі не тримав у руках підручників!

Але ж я таки сконструював вічний двигун!

Дійшло до того, що тільки-но моя висока постать з метровою сивою бородою і лантухом креслень з’являлася у якійсь установі, як всі працівники тікали од мене, наче від примари, ховалися по кабінетах і замикалися на ключ.

— Кляті бюрократи! — кричав я під дверима кабінетів таким лютим голосом, що кров холола у жилах.

Якось я повернувся з чергового безрезультатного походу, сів за стіл і замислився.

І раптом мене знову осяяло.

— Еврика! — загорлав я і звично поринув у роботу.

А спала мені на думку звичайнісінька річ: щоб проникнути до зачерствілих службовців і примусити їх вислухати мене, слід стати Невидимкою!

Цілісіньку ніч я варив своє пекельне вариво і мимохідь зробив ще одне відкриття — знайшов рецепт славнозвісного еліксиру молодості.

Я негайно видудлив добрячий кухоль еліксиру, і тут сталося диво дивне. Голова моя закучерявилася, зморшки на обличчі зникли, і обличчя стало гладеньке, як поверхня піонерського барабана, м’язи налилися молодою силою, як у далекі юні роки.