А потім настав день, коли мій портрет повісили на шкільну Дошку пошани.

Це був святковий день для нас обох. Сталося так, що поряд з моїм портретом на Дошці пошани опинився вільний чотирикутник для ще однієї фотокартки.

Ми з Невидимкою вирішили: вважати, що насправді чотирикутник не порожній і що насправді там висить невидимий портрет відмінника Невидимки.

Кожної перерви я бігав до Дошки пошани, щоб помилуватися портретом мого прозорого друга і мовчки попишатися його разючими успіхами. А хлопці тоді думали, що я бігаю дивитися на свій портрет, і прозвали мене «носом», тобто безсоромним хвальком, бо, коли я дивився на зображення Невидимки, я мимоволі задирав угору ніс.

Якось на перерві Боб підійшов до Дошки пошани й почав спостерігати, куди я дивлюся. Оскільки мій портрет і портрет Невидимки висіли поряд, а Боб не мав про Невидимку ніякого уявлення, він, звичайно, подумав, що я милуюся собою.

Боб сказав:

— Що, закохався сам у себе?

Я з гідністю відповів:

— Сам ти закохався! Я на свій портрет навіть одним оком не дивлюся.

— А на кого ж ти дивишся? — в’їдливо запитав Боб.

— Не твоє діло.

Тоді Боб сказав:

— Ех ти, зубрило-мученик! А ми вчора на лижах ганяли.

Я обурився. Отак докладаєш усіх зусиль, щоб ощасливити все людство, а над тобою глумляться! І хто? Боб з його дурною макітрою.

— Ага! — зловтішне сказав я. — Вчора на лижах ганяли, а сьогодні тебе ганяли по геометрії. Хто одержав двійку, ти чи я? Хіба з такими, як ти, переможеш у змаганні?

Тепер Боб образився.

— Теж мені! — сказав він. — Якщо я захочу, то й мене повісять, тебе не спитавши.

Я ледве стримав свою радість.

Я вже до того навчився помічати різні помилки, що одразу побачив у Бобових словах помилку.

Замість слова «мене», йому слід було вжити слова «мій портрет». Я негайно скористався з його похибки.

— І правильно зроблять, коли тебе повісять, — навмисне спокійно мовив я. — Хоч тоді замовкнеш і не будеш набридати дурними розмовами.

Тут уже Боб розлютився.

— Знайшовся вчитель! — на весь коридор заволав він. — Чого причепився? А то дам по писку!

Я хотів було гідно йому відповісти, та цієї миті залунав дзвоник, і ми не встигли закінчити нашої принципової розмови.

Закінчили ми її після уроків.

Це була справжня чоловіча розмова. Ми не говорили зайвих слів. У супроводі всієї ланки ми вийшли на подвір’я школи, але не встиг я приготуватися, як Боб мовчки схопив мене в обійми і повалив у сніг.

— Брек! — вигукнув головний суддя чоловічої розмови Сашко Усенко.

Ми підвелися і обтрусилися від снігу. А потім за сигналом Сашка, як тигри, а може, навіть як леви, кинулися один на одного. Але хоч як ми силкувалися, розмова закінчилася внічию: Боб набив мені на голові гулю, а я посадив йому під оком синець.

Сашко порадився з нашими секундантами й оголосив:

— Нічия! Потисніть один одному руки.

Ми не дуже охоче потискували руки, бо мали велике бажання продовжити розмову. Але що поробиш? Судді треба коритися. Отак ми й не спромоглися один одному щось довести. Правда, мій секундант Лесик запевняв, що перевага явно була на моєму боці, бо гуля на голові не така помітна, як синець під оком. От якби Боб набив мені гулю на лобі, тоді справді ніхто з нас не мав би переваги.

Але на цьому діло ще не закінчилося, бо Сашко раптом розпалився і сказав:

— А все-таки, Сливко, ти нечесна людина. Я давно помічаю, що ти від нас щось приховуєш. От і ця сварка з Бобом свідчить, що ти одірвався від колективу.

— Правильно! — підхопив Боб. — Ще як одірвався! Кожної перерви відривається від колективу і біжить до Дошки пошани.

«От воно! — подумав я. — Починається!» У мене аж всередині похололо. Але я твердо поклав собі будь-що тримати язик за зубами.

— І зовсім не одірвався, — не дуже впевнено промимрив я. — 3 чого видно, що я одірвався? Якщо хочете, я навіть дивитися не буду в бік Дошки пошани. Дуже потрібна вона мені!

Сашко з прикрістю сказав:

— Та не те. Ніхто не звинувачує тебе, що ти дивишся на дошку. Якби мій портрет повісили, я б теж дивився. І Юрко дивився б, і Лесик.

— А думаєш, я не дивився б? — знову втрутився Боб. — Я, може, навіть на пам’ять сфотографувався б перед Дошкою пошани!

— Погано те, — вів далі Сашко, — що ти приховуєш, як саме досяг таких успіхів. Це не по-товариськи. Не забувай, що ми змагаємося усією ланкою!

— А я нічого не приховую, — роздратовано відповів я. — Це вам ввижається, ніби я щось приховую. Просто мене ніхто ніколи не запитував про це. Хіба Боб цікавився моїм досвідом? Ні! Він лише образив мене. Я йому ще мало дав за це!

— А навіщо він сказав, що мене повісять? — незадоволено озвався Боб. — Я йому ще мало дав за це!

— Брек! — гукнув Сашко. — Ану, тихо! Я тебе питаю, Сливко, будеш ділитися життєвим досвідом чи ні?

— Буду, — нерішуче пробурмотів я. — Тільки не сьогодні, бо вже пізно. Гаразд?

— Хай так, ми не варвари, — погодився Сашко. — Тоді завтра після уроків.