— Якове! Прости за все! Так?
Я з сміхом кричу:
— Так! І ти мені!
— Спасибі! Прощай!
Автомобіль шарпається й, тріпочучись, котиться вниз, а я почуваю не то сором, не то тугу, й сердито-надушую ґудзика від дзвоника.
А, нарешті!
"Прости, що так довго не давала про себе звісток, — була дуже хвора, мало не померла. Операція вдалась, хоча це мені коштувало дуже дорого, ще й досі не очутилась як-слід. Тепер Ти можеш бути спокійний. В сих днях виїжджаю звідси, більше не пиши мені! Куди їду, й де буду, Тобі, звичайно, нецікаво. Прощай, будь щасливий!"
Підпис, і більше нічого. Це навіть несхоже на її листи. Так може писати тільки дуже втомлена людина, якій усе байдуже.
Але ні суму, ні жалю, ні докорів сумління немає в мене. Одне почуття полегкости, визволення, вдячности, широти круг себе, чудного захвату.
І тільки в сю мить я бачу, як дуже турбувало й непокоїло мене довге мовчання Клавдії Петрівни. В мене зараз такий стан, який був тоді, коли присяжні винесли виправдуючий присуд у справі, яку я боронив невдало, погано. І все ж таки я виграв! Шапочко, я виграв!
Не можу сидіти в хаті. Йду на вулицю.
Початок серпня. Пахне таксамо, як тоді, коли я вперше приїхав до Київа в новенькому, студенському кашкеті. Якийсь теплий, солодкавий запах! Не знаю від чого. Може, від садовини, якою торгують на кожному розі вулиць.
За університетом заходить величезне, розпалене сонце. Каміння тротуарів пече в підошви, асфальт угинається, неначе він з ґуми; листя акацій скрутилось у сухі, спіральні трубочки і кришиться під ногами, як шкаралупка з яйця. Чоловіки йдуть із капелюхами в руках, а пані навіть у холодку тримають розчинені парасольки. Шапочко, я вільний!
Суха спека викликає легкий, забезпечуючий піт.
У тілі ніжні лінощі. Повітря густе, насичене спекою. Неначе йдеш дном теплого, прозорого моря. Чудово!
Сідаю на Бібіковськім Бульварі, проти університету. Сонце палає й кипить угорі в вершечках тополь. Там справжнє пекло, а тут — довгі тіні, дух политої вулиці, розпареного каміння.
Біля будочки з зельтерською водою, циґарками та садовиною, на синьовато-сірій скриньці, забравшись на ній з ногами, сидить парубчак літ п’ятнацяти й уминає кавуна. Кавун пречудесний, астраханський, крівавого коліру, з маленьким жовтим насінням, схожим на кузочок, і з морозцем у його ямочках. Бестія, так смачно їсть, що я почуваю в роті смак кавуна, Цей хлопчина нагадує мені малпу, яку я десь бачив. Вона сиділа таксамо з ногами на столі й їла ґранат, тримаючи його обома руками, й уважно, серйозно та бистро позираючи на публику, що оточувала її. Хлопець розбиває об коліно великий шматок кавуна і вгризається в його соковите, мокре м’ясо, роблячи ротом "хл-хл-хл", і теж серйозно, бистро поглядає на хлопчаків, що заздрісною купкою стоять тут же. Я завтра розкажу про його Шапочці.
Біля моїх ніг вовтузиться маленька, крихітна дівчинка у стоптаних черевичках, з голими, пухкими й рудявими від сонця колінками. Вона пихкає й малесенькою лопаткою насипає в бляшаний кухлик пісок. По дорозі пісок розсипається, й це затягає справу. Але в заклопотано-випнутій губці почувається непохитність.
Так, це добре, що операція вдалась… Дуже добре! Чудовий вечір!
Я обережно беру дівчинку за атласисту ручку й усміхаюсь до неї. Вона здивовано закочує до мене чорні оченята й деякий мент дивиться так, не зовсім виразно розуміючи звязок між лопаточкою, кухликом і цею великою волохатою рукою, яка спустилася звідкись згори. Потім вона визволяє свою ручку, забірає в оберемок лопатку, кухлик, притуляє їх до грудей і, похитуючись, біжить на другий кінець лави. Там вона спірається спиною на коліно няні й, почуваючи себе безпечною, з великою увагою здалека приглядається до мене.
В цей час я бачу біля будочки Олександру Михайлівну. Вона щось купує, короткозоре риючись у маленькім гаманці. Коли вона, відходячи, дивиться в мій бік, я здіймаю капелюха і вклоняюсь їй. Але вона не відповідає й похапцем, як мені здається, відходить од будочки. Не помітила, чи не схотіла помітити?
Мені хочеться довідатись од неї щонебудь про Панаса Павловича. Але, підвівшись, біля своїх ніг я знаходжу чорнооку крихітку. Вона простягає мені лопаточку й каже:
— На!
Личко в дівчинки, як і раніще, здивоване. Вона кінець-кінцем догадалася, чого мені було треба від неї.
— Ах, ти дитинча моє!
Я беру її за ручку, кажу старенькій няні, яка з усмішкою дивиться на нас, що зараз приведу назад дівчинку, і простую з нею до будочки. Там я купую цукорків, усипаю їх у червоний кухлик, і ми йдемо до няні.
— Подякуй дяді, Нюсю! — каже няня. Але Нюся висипає цукорки на лаву, бере одного і простягає старенькій:
— На!
Від ручки й серйозного доброго личка в мене в душі таке почування, немов я полежав на весняній, свіжій, атласистій травичці.
Зате я трохи не гублю Олександру Михайлівну. Вона переходить вулицю і простує до Миколаївського Скверу. На ній простенький, немодний, солом’яний капелюх, на ногах черевики на низьких підборах, — через це вона ступає так, немов одкидає зпід ніг траву, — в одній руці шкурятяна торбиночка, у другій два пакуночки, один на мотузочку.