Я хочу щось сказати, але Сосницький знову хапає мене за руки й, не випускаючи їх, схилившись до мене всім важким тілом, говорить:

— Ні, почекай! Почекай, Якове! Я знаю, все це вірно. Може бути, нічого цього немає. Соня присягається, що нічого не було й нема. Але ти зрозумій: я нічого не знаю. Не знаю! От що мучить. Ну, скаже вона мені: "Так, було те та те". Добре! Було, так було! Я ж усе-таки інтеліґентна людина, можу зрозуміти. Але скажи ж, скажи! Скажи все! Краще знати найстрашніще, ніж не знати нічого і все підозрівати. Це нестерпно!

— Але, як же вона тобі може казати, коли нічого не було?

— Неправда! От це й неправда. Щось було. Було, хоч ви мене тут ріжте! Це почувається. І от я тебе прошу, благаю: скажи мені, — що було? Скажи, Яшо! Що б не було там, даю тобі слово, ніяких історій учиняти не буду. Я хочу тільки позбавитись вічних думок, угадування, докопування, висліджування. Я не маю більше сил. Усі мої дні й ночі заняті тільки цим. Що ж це таке?! Що хочете, скажіть, тільки збавте мене від цієї муки! Якове, пожалій, скажи!

Велике, мужеське його лице так по-дитячому жалібно і благально дивиться на мене, що на хвилинку в мене з’являється бажання сказати йому все. Але що ж саме сказати? Що Соня один вечір була моєю, й що ні вона, ні я не знаємо, чий син Андрійко? Чи це ж дасть йому полекшення?

— Добре, Дмитре, я скажу тобі все. Ти маєш рацію. Краще все по щирости.

Я бачу, як одразу його лице блідне під смагою, ставши сірим, як цукровий папір. Очі злякано заокруглюються. Він випускає мої руки і хрипко говорить:

— Ну, от… Добре!

— Так! Між нами дещо було… Сосницький немов ковтає щось і таксамо з переляком, широко дивиться на мене.

— Це було до тебе. Соня мені дуже подобалась. Себто, коли все казати, то я був закоханий у неї. А вона ні. Мене це мучило і злостило. Ти розумієш? Ну, от! Так. І от раз, коли вона якось зайшла до мене в справі, я… я силоміць почав цілувати її.

Сосницький одривчасто кашляє, на віщось бере корок зо столу і мне його пальцями.

— Вона, звичайно, виривалася, пручалася, протестувала, але я загубив розум… Тоді вона… сильно вдарила мене по щоці. Я випустив її й… заридав. Їй, мабуть, стало шкода мене, вона почала потішати мене й декілька разів поцілувала мене. Потім вона пішла. Незабаром вона вийшла заміж за тебе. Більш ніколи ми про той вечір не балакали. От це було!

Сосницький довго, мовчки й немов розгублено дивиться на мене.

— Та це й усе? — чи то не ймучи віри, чи розчаровано кидає він.

— Це все.

Він знову дивиться, довго, допитливо й неначе потрохи впадаючи в задуму. Далі обережно кладе корок на стіл, підводиться й починає блукати по альтанці.

— Чого ж Соня не хотіла мені розказати цього? — з непорозумінням зупиняється він проти мене.

— Не знаю. Мабуть, шкода мене було. Не вважала себе в праві оповідати чужу тайну. Бо це швидче моя тайна, ніж її.

— Ти правду кажеш мені, Михайлюк? — раптом якось дуже серйозно питає він.

— Саму правду, Дмитре.

Він знову важко, помалу, задумливо ходить по альтанці. А я починаю трівожно й натужно думати, як попередити Соню, як переказати їй цю варіяцію минулого, щоб і вона могла йому розказати її.

Сосницький знов зупиняється, деякий час мовчить і, нарешті, пильно дивлячись на мене, немов наготовившися схопити найменшу зміну в моїм лиці, тихо питає:

— А чого ти так любиш Андрійка?

Я почуваю, що проти моєї волі червонію. В очах Сосницького зараз же щось немов іздригується, і вони знов поширюються. Я знизую плечима й усміхаюсь.

— Чудне питання! Бо милий, гарний хлопчина. Бо, загалом, діти то моя симпатія. Василька я теж люблю.

— Але не так! — неґативно й переконано крутить він головою.

— Може, через те, що Андрійко Сонина дитина…

— Як це?! Василько також Сонин…

Я починаю почувати чудну тугу й роздратовання.

— Ну, так, розуміється. Я сказав дурницю. Ну, їй-Богу, не можу тобі сказати, через що саме. Василько ще в такому віці, коли ним більше милуються, ніж люблять. Але що ти хочеш сказати цими питаннями? Кажи просто!

Сосницький якось кисло усміхається, наливає у склянку вина й жадібно випиває. Потім сідає до столу й підпірає рукою голову.

Ми довго мовчимо. Я курю і слухаю музику, позираючи на Сосницького. Він дивиться в сад некліпаючими, скорботними очима. Його вуха здаються відстобурченими від голеної голови. Вуса вигоріли на сонці, стали жовто-білими, як степова трава пізнього літа.

— Все це незрозуміле… — тяжко зітхає він і кладе голову на стіл.

— Що ж тут незрозумілого, Дмитре? Не треба тільки мучити самого себе.

— Ех, легко тобі казати "не треба!" — швидко випростовується він. — А побув би ти в моїй шкурі. "Не треба"…

— Твоя шкура не така-то вже й страшна, друже!

— Не така страшна? Гм! І то нестрашно, що я вже декілька разів хотів стратити собі життя?

— Через що?!

— Все через те саме. Звідки я знаю, чиї це діти? Звідки?! — раптом вимагом дивиться він просто мені в очі. — Що Соня присягається? Що хоче жити зо мною? А де ж вона з ними подінеться, як я відмовлюсь од них і від неї? Вона знає, що я помагати їй не зможу, бо в мене нема нічого. А цей паршивий маєток тільки дає збитки. Та й з якої речі я буду їй помагати? З якої? Хай помагають ті, від кого в неї діти! Ага, ті падлюки воліють ховатися за спиною ідіота-чоловіка! Розуміється! Та й не в цім річ, не в цім, а в тім, що я ненавиджу цих проклятих дітей! Розумієш? У тому, що я не можу ні ненавидіти, ні любити. Нічого не можу. Чи є в мене родина, чи нема, я не знаю. А в той же час я люблю їх так, як нікого ніколи не любив. От, і зрозумій! А як дізнатись, як переконатись? Женщина, мати, ніколи не зрозуміє цих мук. Вона знає, що це її діти. А ми? А ми мусимо задовольнятися приємним самодурством.