— Ех, Олександро Михайлівно, Олександро Михайлівно! Що ви робите?

— Що саме?

— На віщо ви губите себе? Для чого? Кому це потрібне?

Вона розгортає пакуночок. У йому трошки шинки, корнішони, булочка. Олександра Михайлівна кладе шинку на одну тарілку, корнішони на другу, а булочку в кошичок, замотаний у серветку. На мої слова вона знову повертає до мене своє непорушно-байдуже лице.

— Я вас не розумію. Чим же я гублю себе?

В мене знову з’являється бажання струснути цю застиглу незайманість, занепокоїти самовпевнену святість, внести нелад у ці точні рухи, слова, мисочки, статуетки.

— Чим себе губите?… Собою!

— Ви неясно висловлюєтесь.

— Добре! Я Висловлюсь ясніше. Ви губите себе тим, що нарушуєте закони природи. Наскільки мені відомо, ви робите це в ім’я духової сторони людини, в ім’я заповідей моралі й ще чогось там. Але хиба ви не бачите, що нарушуєте дійсну мораль?

Олександра Михайлівна обережно відсуває набік тарілочки, ніби прохаючи їх почекати, поки вона побалакає зо мною, сідає на стілець і каже:

— Яка ж ця дійсна мораль?

— Така, Олександре Михайлівно, яка не потребує ні заповідей, ні людських законів, ні тюрем, ні панів адвокатів; така, на підставі якої мати любить своїх дітей, мужчину тягне до женщини, і навпаки; на підставі якої ми живемо громадою, а не поодиноко, на підставі якої революціонер іде на смертну кару… Хиба є заповідь: "Мати хай любить свою дитину"?! Або: "Забороняється жити поодиноко"?! В таких заповідях немає ніякої потреби, бо це є вищі заповіді, яких нарушення далеко краще, ніж у людських, передбачив вищий закон природи. Там немає присудів "по снисхожденію". Винен і край!

Я почуваю, що мої слова занадто тхнуть судовою салею, й я зміняю стиль.

— Иншими словами, Олександре Михайлівно, ви самі робите своє життя трудним, блідим, одноманітним і шкідливим для вас. Простіть мені, але я хочу побалакати з вами отверто. Можна?

— Будь ласка, — відповідає вона чемно, але з тим самим непорозумінням, що раніще, і прикриває від мух тарілочки серветкою.

— Дякую! Я говоритиму без церемоній, тому зарані прохаю вибачення.

— Прошу, прошу!

— Добре!

Я почуваю знайомий холодок хвилювання, як перед промовою. Мені навіть хочеться підвестись і говорити стоячи.

— Так от, Олександро Михайлівно… Насамперед дозвольте вам сказати, що я завсіди, як бачу вас, почуваю собі самому незрозуміле чуття якоїсь невиразної сумної радости, чи що, зворушення і… бажання бути до вас ближче. Я знаю, що, може, ображу вас тим, що скажу, але ви самі дозволили. Ці почуття, Олександро Михайлівно, ви викликаєте не своїми духовими якостями… Мене хвилює ваша краса…

Олександра Михайлівна робить рух, немов збіраючись підвестися; в її лиці з’являється такий вираз, ніби я наступив їй на ногу.

— Ах, Господи! — з досадою кривиться вона.

— Простіть, Олександро Михайлівно, але дозвольте мені договорити! Потерпіть!

— Та на віщо це? Ви ж мені все-одно нічого не…

— Я знаю, я знаю! Але все-таки дозвольте! Хоч ради Панаса Павловича.

— А він при чому тут? — І вона витягає на колінах руки, худі, з синіми жилками, виточені.

— Він, Олександре Михайлівно, при тому, що тепер його життя пропаще. Так, він людина слабосила, але тим паче слід би було підтримати його, а не відпихати. Ви пишаєтесь тим, що він повернувся в родину. Але через що він повернувся, Олександре Михайлівно? Гадаєте, переконали його, заразили своєю моральностю? Ні! Він утомився, йому треба було вчасно їсти, вчасно спати, працювати, думати про щонебудь инше, а не тільки про те, щоб якось не вкрали Діму. Та, нарешті, Олександро Михайлівно, йому треба було родини. Якої-будь, аби родини. А до того, він, як і всякий чоловік, має певні потреби, й ці потреби він мусів задовольняти…

При сих словах Олександра Михайлівна помітно червоніє.

— Ви не могли, не хотіли нічого цього дати йому й… він був змушений взяти хоч щонебудь. От і повернувся. Але що коштуватиме йому, вам і Дімі це повернення, це инше питаня. І от я вас питаю: на віщо, в ім’я чого ці страждання, жертви? В ім’я чого ви, така гарна, розумна, чула, молода, живете так самотньо, так, вибачте, без користи? Навіть моторошно, їй-Богу, моторошно, Олександро Михайлівно! Та ви ж стільки могли б дати другим, стільки гарної, теплої, хвилюючої радости, коли б у вас не було цеї проклятої рабської моралі! Уявіть, от уявіть на хвилинку себе такою: от ви відкинули вашу пуританську святість, ви трошечки грішні, так, знаєте, з фарбою на лиці, з мокрим блиском у цих прекрасних очах, одягнені, як личить вашій красі, веселі, схвильовані, — та сам оцей ваш вигляд дав би кожному з нас у тисячу раз більше, ніж ваша вперта, жорстока моральність. Скільки чистої радости, Олександре Михайлівно, чистої, естетичної, зворушеної радости дали б ви собою! А ви самі? Та ви б виросли, розцвіли б, як чудова квітка, від самої свідомости своєї сили, цінности, краси.

Олександра Михайлівна слухає мене з непорозумілою усмішкою, але рум’янець не сходить їй з лиця.