Розуміється, вони навіть уважали своїм обов’язком жити яко мога пишніще, розкидати яко мога щедріще гроші, бо це випливало з їхнього завдання: представити нашу державність "як у людей", се-б-то буржуазну. І всі ці комісії, місії, посольства, одержуючи нечувані в Европі, колосальні платні, жили тільки в перших отелях, їздили тільки на автомобілях, їли тільки в найдорогших ресторанах. Недоучки-студенти, які в скривлених черевиках до революції бігали по лекціях і годувались чайом з ковбасою, тепер инакше не могли жити як тільки так, як можуть жити великі капіталісти, насмоктані паразіти-мілліонери.
І що ж вони робили? За що український народ мусів платити такі величезні гроші цим людям? За які їхні заслуги, в минулому чи сучасному, за яку таку надзвичайно цінну для цього народа роботу, що вимагала такої надзвичайної оцінки?
Вони нічого не робили. Вони тинялись по ресторанах, отелях, шинках, притонах і так проводили своє життя. Та й що вони могли робити? Єдине, що могли робити й що совісніші з них робили, це час від часу поміщати в ґазетах статті про Україну, вихваляти Петлюру й подекуди, зустріваючись з европейськими діпломатами чи політичними діячами, говорити з ними про українську державу й доводити, що її треба визнати.
І що ще цікаво, що значна частина цих членів місій і комісій складалась із "соціалістів", а головним чином із соціаль-демократів. Деякі з цих соціальдемократів, навіть з тих, що були представниками соціальдемократичної української партії на II соціалістичному Інтернаціоналі, так старанно працювали, що могли скласти собі трошки грошенят, на які купували акції в нафтяних галицьких капіталістичних підприємствах. Другі "соціалісти" провадили в державних інстітуціях на державні гроші операції з валютою й на цих операціях теж не погано заробляли. Деякі члени соціадьдемократичної партії навіть отаманським урядом за свої вчинки були віддані під розслідування спеціальних ревізійних комісій.
А отаманські закупочні комісії? Це щось анекдотичне. Являлись отаманці з мілліонами, щось ніби купували для "держави" і ні мілліонів, ні купленого, ні самих отаманів і отаманців уже не бачили.
Крадіж грошей, розпуста, деморалізація, якась вакханалія моральної гидоти, ледарства, ліні, тупого мізерного життя, все це що далі, то все більше ставало нормальним станом "представництва" отамансько-українського уряду за кордоном.
Але це було неминучим явищем, необхідним і навіть,, природним" для того всього режиму, яким одзначалася отаманщина. Як там, на Вкраїні, панувала повна безвідповідальність випадкових людей, повна безконтрольність їх, так і сюди цю основну рису цього режиму було в усій повноті перенесено. Ніхто ні перед ким ніякої відповідальности не ніс, ніхто ніякого контролю над собою не знав і не признавав. І що дивного, що це людей деморалізувало, що спокушало їх? Маючи в руках величезні гроші й знаючи, що ніякого контролю над ним немає й ніякої відповідальности ні перед ким він не нестиме, а з другого боку бачучи, як той або той нікчемний отаманець брав собі мілліони, — та як міг який небудь фінансовий, закупочний чи який инчий аґент бути таким надзвичайно моральним, щоб устояти проти всіх спокус і не "забезпечити себе" якоюсь там нещасною парою мілліонів франків чи долярів — (серйозніша, поважніща валюта)?
І що дивного, що, коли почало не ставати грошей для самої отаманщини й коли вона кинулась перевіряти, скільки ж у неї є грошей, то міністри її не могли навіть сказати, що й де мала кам’янецька українська влада.
Що дивного, що, коли ця сама урядова влада виявляла бажання зробити над яким небудь своїм дуже вже зажерливим і нахабним аґентом ревізію або мати від його відчит у його діяльности, то той аґент просто не слухався її? Так, наприклад, отой самий берлінський посол Укр. Нар. Республіки, соціаль-демократ М. Порш, не зважаючи на неодноразові накази свого Уряду явитись у Кам’янець, отверто не слухався його й спокійно сидів собі в Берліні; так, що навіть такий уже нерозбірливий і вибачливий на всякі паскудства хуторянсько-отаманський уряд мусів скинути цього "діяча" з посади (за його корисну, очевидно, "державну" й " соціалістичну" діяльність).
І не можу тут же не згадати про такий факт. Ще за доби Директорії з Київа було вислано за кордон українську художню Капеллу під орудою Кощиця для демонстрації перед Европою української пісні й музики. Дійсно, Капелла з честю, з великою любоввю й надзвичайним хистом виконала це трудне й чисте завдання. І тепер можна без перебільшення сказати, що її робота була безмірно цінніща й корисніща для української національної справи в Европі, ніж десяток отих місій і посольств. Вона скрізь, де виступала, давала европейському громадянству наочну лекцію високої художньої культури українського народу, вона аґітувала й переконувала в сто раз краще, ніж усі ті плаксиві, сервілістичні хуторянські ноти, брошури й статті, поміщені за великі гроші в продажних буржуазних ґазетах Европи.
І от яке ж відношення отамансько-міщанської влади до цього корисного, сильного пропаґандиста наших національно-культурних цінностей? Її кільки місяців ця влада тримала в Відні без грошей, позбавляючи можливости їхати далі. Міністр закордонних справ, соціаль-демократ, "соціаліст" В. Темницький, роздаючи гроші сотнями тисяч і мілліонами ріжним брудним людям і навіть ворогам українства, реакціонерам і руським чорносотенцям,42 не зважаючи на прохання й благання Капелли, не хотів видати їй тих грошей, які вже було асіґновано й Директорією, й вона змогла виїхати далі тільки дякуючи допомозі українських кооперативних товариств.