І "соціалістична" хуторянська преса смирненько підібрала губки й затихла. А "диктатор" і "Головний Отаман", одбивши й пропозіції й наступ большевиків, дружо (до певного моменту) поєднались.

Але галицька армія, хоч і мала боєздатного війська тисяч до 50-60, все ж таки не ґарантувала перемоги української отаманської влади над військами російського й українського совітських урядів. Крім того, ця армія була погано одягнена, озброєна. А поза тим усім не мала великого бажання битись з большевиками, коли всі її бажання були битись з поляками.

Через те треба було шукати ще десь помочи.

І от тут виявляється в найбільшій красі й опуклости вся державна мудрість, далекозорість і дотепність хуторянки. Вона стала шукати помочи проти Антанти у… Антанти.

Коли б не було відомо, що це випливало тільки з хуторянської простодушности її, з наївности та з безпорадности становища, то можна було би подивитись на таку політику, як на нахабну хитрість, яка іменно хоче отим нахабством ошелешити й збити з панталику.

Бо де ж таки: Польща є та сама Антанта; Польща-Антанта б’є й наддністрянську й наддніпрянську хуторянку; Польща-Антанта є виразний ворог української державности.

Крім того Антанта цілком ясно й недвозначно показала наддніпрянській хуторянці в Одесі, що крім "загального наказу 28" для полудневої Росії хуторянці нема чого сподіватися від неї; що Гришини-Алмазови й Денікіни, які являються лютими ворогами українства, є та сама Антанта.

Отже для всякого, навіть для дрібно-міщанського та навіть для самого отаманського розуму повинно було б бути ясним, що це ж абсурд, безглуздя, божевілля сподіватись і домагатись, щоб Антанта сама проти себе пішла, щоб дала визнання державности, зброї, амуніції, товарів і всього инчого тим, кого її власні аґенти, з її власної згоди б’ють і нищать.

А тим часом таке безглузде, надлюдське завдання було покладено на нещасливу хуторянську "діпломатію", на всі оті місії, комісії, посольства і т. п.

Властиво, на неї було покладено два завдання : 1) добиватись визнання й допомоги і 2) представити як найкраще українську державність за кордоном, в Европі.

І треба признати, що й перше, й друге завдання було виконано "блискуче".

Не звертаючи уваги на те, що Антанта з самого початку приняла відому одеську програму, яку було виразно скріплено й підтвержено "Загальним наказом № 28", не витершись навіть од тих плювків і ляпасів, які дістала від д’Ансельмів і Гришиних-Алмазових, хуторянка вирядилась і веселенько, бадьоренько, з простодушностю й вірою в справедливість 14 пунктів Вільсона почимчикувала в Европу.

Ці знамениті 14 пунктів, властиво, були її єдиним арґументом і засобом. А особливо ті з них, які співали про право самоозначення націй, народів. Треба було, на думку хуторянки, тільки роз’яснити в Европі, що ми-окрема нація, народ, як нам моментально дадуть всі права, які "полагаються" всім націям і народам.

І от, для цього пишуться брошури, книги, меморандуми, ноти, статті; випускаються ґеоґрафичні мапи; читаються доклади, реферати; з цифрами, з непереможними арґументами доводиться, що ми — окрема собі, цілком розвинена, хороша, розсудлива, смирна нація. Отже…

Але, на диво хуторянки, Антанта, признаючи, що, справді, нація й окрема, й хороша, і сімпатична, визнати її державність і право самоозначення все ж таки не хапалась.

Більш реальні українські діпломати розуміли, що цього для товарних джентельменів не досить, що крім "справедливости", "правди", "права самоозначення" й тому подібних сімпатичних слів, треба було представити їм ще щось, більш реальне,

І вони почали спокушати джентельменів українським хлібом, цукром, вугіллям, словом усім тим, за що з давніх давень роздирається й шматується з усіх боків Україну. Ці арґументи, дійсно, більше подобались лицарям "правди й справедливости", деяким з них аж очі й зуби розгорілись від передсмаку цих переконуючих доказів.

Але … так-то воно так, та де ж той хліб, цукор і вугіль, у чиїх вони руках?

От-тут хуторянські "діпломати" й почули, що їм бракує ще одного, найголовніщого арґумента-сили. Дійсно, все те є, та в чиїх же воно руках.

Право дістається силою й боротьбою, а не переконуванням і випрохуванням. Економичні й міжнародні інтереси ріжних держав робили їх противниками й ворогами нашої державности. Отже треба було мати відповідну силу, щоб побороти всіх тих противників і примусити їх констатувати нашу перемогу, се-б-то визнати наше право на самоозначення.

А як тої сили не було, як під отаманщиною було теріторії на два-три повіти, то це й вирішувало всю справу. І ніяка діпломатія, коли б її провадили найґеніальніщі люди, не могла би нічого вдіяти.

І даремно всі ці місії старались представити весь український народ, як контрреволюційний, даремно запевняли, що він ненавидить большевизм, се-б-то своє власне повне соціальне й політичне визволення. Не помогало нічого й вихваляння дійсної контрреволюції в лиці отаманщини й її характерного виразника С. Петлюри, слуги західної імперіалістичної реакції проти східної революції. Даремно хуторянські діпломати намагались довести буржуазній Европі, що українська держава також може бути самою розбуржуазною державою. І зовсім наївно було для цього посилати капіталіста Марголіна як представника української буржуазії або зміняти голову парижської місії Г. Сидоренка на ґрафа Тишкевича, щоб доказати Европі, що й у нас є свої капіталісти й ґрафи.