Наддністрянських же політиків вона одсилала до польської шляхти порозумітися в справі Галичини, для якої вироблявся "Статут". П’ятеро старих реакціонерів, представників злочинного імперіалістичного ладу, ладу насильств, грабіжництва, експлуатації й убийств міліонів людей, так звана Вища Рада, ці перші кандітати на лаві підсудних народнього суду, віддавали цілий народ на катування, на умисне, планомірне винищування його найбільш свідомих, активних елементів своїм вірним слугам. Статут Управління Східною Галичиною віддавав українську націю в повне володіння польської шляхти. Спочатку на 15 літ. Це з тим розрахунком, що, як оживе російський велетень, щоб йому можна було заткнути пельку цією нещасною Галичиною. Коли ж виявилося, що на оживлення не дуже багато надій, Франції удалося схилити Вищу Раду розтягти строк на 25 літ. І, нарешті, коли надії на воскресення мерця зовсім упали, Галичину було віддано Польщі в цілковите й необмежене часом розпорядження.

Розуміється, для Антанти важно було берегти всяку силу, яка боронила її від большевизму. Українська отаманщина й хуторянщина були вірними й безплатними слугами. Дійсно, вони своїми грудьми стримували натиск східної революції. Отже не корисно було ослабляти цих слуг, однімати в них охоту далі, стримувати той натиск.

І через те Антанта хитро, дійсно-діпломатично водила за ніс хуторянських "діпломатів", не одштовхувала їх рішуче, допускала їх у свої передпокої, дозволяла їм балакати, доказувати, удавала, що хитається, вагається, посилала їх до Маклакових, Сазонових, словом, усякими способами підтримувала в них маленьку надію. Так у деяких країнах роблять з ослами: щоб вони охоче бігли й везли вагу, їм перед носом (але так, щоб вони не могли дістати!) вішають клапоть запашного, смачного сіна; осли тягнуться з усіх сил до цього сіна й, самі того не помічаючи, везуть хазяйську вагу.

Таким антантським ослом була весь час українська кам’янецько-демократична влада, а клаптем сіна служила політика Антанти.

Через те Антанта й у сварці отаманщини з денікінщиною займала немов би таку примиряючу позіцію. І та й друга робили корисну для неї службу, обидві з соціального погляду були однакові, отже треба було якось помирити їх з національно-державного боку, принаймні, якось обдурити українського осла, щоб, не вважаючи на те, що Денікін вирвав і той клапоть сіна з під носу, осел і далі не губив охоти везти тяжку вагу контрреволюції. І осел таки віз, поки не впав без сил, без дихання.

От таких "блискучих" результатів "добилась" хуторянка в Европі від "лицарської" Антанти. Так вона справилась з одним своїм завданням.

2. Гергепа за-кордоном.

Друге завдання, — представити в Европі українську націю й українську державу, — було виконано не гірше.

Тут хуторянка вже показала себе в усій своїй красі. Селянську свитку, очіпок і тому подібні прикраси, які вона одягала там, на хуторі в себе, щоб подобатись парубкові, все це вона покинула дома. Адже вона тепер мала діло з справжніми "людьми", з високими панами, вона повинна була показати, що й вона, "як люди", що й вона справжня пані.

А що ж найбільше личить високим панам?

Насамперед, мати багато-багато грошей. Потім, нічого не робити й спати до-обід, після-обід і коли тільки захочеться. А їсти все тільки солодке й найдорогше. І, розуміється, пудриться, бо пани тільки те її роблять, що пудряться.

І от, на європейському обрію з’явилась чудернацька, ніколи не видана постать: дебела, репана, мужицька пика вся обсипана найдорогчою пудрою; щоки розмальовано самою буржуазною фарбою; вся, незграбна, обмотана шовками, обвішана шкляним намистом; і з величезною торбою грошей у руках.

Ця чудна гергепа почала з’являтись то в одному європейському місті, то в другому, викликаючи в європейців здивовання, нерозуміння й навіть замішання, бо ніхто не міг зрозуміти, хто вона така, чого з’явилась і що мали значити її вчинки: куди б вона ні повернулась, зараз же засувала руку в торбу, виймала жменю грошей і тикала їх усякому, кого бачила. Европейці охоче брали гроші, але чудної істоти все ж таки не розуміли. А гергепа присідала перед ними, по панськи обмахувалась віялом, кокетливо збірала губки, виставляла свої золоті перстні, шовки, шкляне намисто й без утоми їла цукерки, горіхи, знову цукерки, запиваючи те шампанським і заїдаючи знову цукерками. Часом вона об’їдалась і напивалась так, що доходила до непристойностей і скандалів. Але вона зараз же виймала з торби жмені грошей і присипала ними в нагижених місцях.

Нарешті, европейці почали через досвідчених людей дізнаватись, що то була українська "діпломатична" місія, яка мала в найкращому світлі представити перед Европою українську націю, щоб Европа не думала, що українці — якась собі недоросла, мужицька, демократична, або, не дай Бог, ще большевицька нація.

І сором, і сміх, і ганьба з цих місій, посольств, комісій, з усього цього "представництва" отамансько-хуторянської державности! Мужикуваті, незграбні, часом малоосвічені люди, які часто далі своєї Сквирі не їздили, які здебільшого ні одної мови (навіть української) добре не знали, які майже все життя носили вишивані сорочки з стьожками або "косоворотки", які про "діпломатію" знали з бульварних романів, ці люди, забувши всякий сором, повдягавшись у смокінги й не знаючи навіть, коли й як ті смокінги одягаються, полізли в буржуазні та діпломатичні салони, в міністерські передпокої представляти нашу робочу, вимучену, неграмотну націю.