Чорносотенець просто кричав, ґвалтував, лякав, брехав і вимагав од Уряду, щоб українству, на підставі його доносів, не давалось ніяких прав, бо це небезпечно для Росії.

Демократ не кричав, (але характерно, що й чорносотенця не спиняв, не протестував проти його людожерних вигуків!). Він просто собі міркував і лоґічно, розумово, „в інтересах демократії й революції” доводив, що українству ніякої автономії не треба, що рівність усіх людей і націй зовсім не значить, що українці мають право „самочинно” вирішувати такі складні, трудні питання, як автономія й федерація. Та й чи мають українці права добиватись цієї автономії? Конґрес не може бути авторітетом у цій справі, бо він вибраний не по п’ятичленній виборчій формулі. Отже невідомо ще, що скаже український народ, коли прийде до виборів по п’ятичленній сістемі. Отже українцям цілком можна було б задовольнитись культурно-національною автономією. А там далі, коли зберуться Всеросійські Установчі Збори, й про инчу автономію буде піднято питання. А як воно вирішиться, то про це скажуть своє рішаюче слово оті Установчі Збори.

І треба, зазначити, що на цій теоретичній позіції зійшлись і „Кіевлянинъ”, представник руської реакції, й „Кіевская Мысль”, представниця руської „революційної” демократії.

„Кіевлянинъ” трошки злукавив, підробився під демократа. Але це справі не шкодило, бо суть цієї „культурно-національної автономії” як раз полягала в тому, що це не була автономія, що в цій формулі була як раз одмова на всі домагання українства, Що в ній не було ніякого позітивного, реального змісту й що самі автори її, коли б захотіли здійснити її, не знали б, що саме треба практично для того робити, в чому, в яких орґанах, у яких нормах її виявити. Для чорносотенця ясно було, що культурно-національна автономія визначає те, що: 1. управління й порядкування економичним, господарським і фінансовим життям лишається так само в руках руського уряду; так само буде провадитись політика безоглядного, егоїстичного визиску окраїн на корість штучно, в ім’я завойовницько-грабіжницьких цілей утвореного руським царизмом центру; що на Україні ця політика буде провадитись так само, як вона провадилась до цього часу; 2. що транспорт, залізниці буде й надалі під керуванням руського центру; 3. що адміністрація лишиться в руках руських; 4. про військо, фльоту, монету й казати нема чого; що, словом, все економичне, господарське, адміністративне порядкування краєм лишиться тим самим, яким воно було й тепер. Се-б-то, що український народ, при культурно-національній автономії так само, як і досі, не мав би ніякісінького голосу в порядкуванню своїм господарством, що так само його можна було обдирати, як і раніше.

На таку „автономію” чорносотенець міг з охотою пристати. Таку „автономію” визнав і з’їзд кадетів, представників ліберальної буржуазії на Вкраїні. Проти такої „автономії” не мав нічого ні один порядний „русскій человекъ” у Росії. Це було й ліберальне, й поступово, й слово „автономія” було й для себе не обидно. Одним словом: „не було, немає і не дати, щоб було”.

5. „Насильственная украинизація” школи.

Єдине, що могло би турбувати чорносотенця, це те, що українство при нац.-культурній автономії все ж таки діставало школу. Це могло як не зразу, то в майбутности привести до якоїсь инчої автономії.

Але чорносотенець не дурно згожувався на таку „автономію”. Він знав, що, маючи фінанси, економику, адміністрацію, всі апарати державно-політичного життя в своїх руках, можна й школу поставити в такі умови, що вона сама собою помре. І нехай собі буде тоді „автономія”. А що на таку „автономію” підуть і ліберальні кадети, й революційні есери, й ортодоксальні есдеки, то про це чорносотенець уже сумніву не мав, уже він мав з ними тайний масонський знак.

І, знов таки, чорносотенець не помилився. Ця угода чудесно виявилась зараз же після Всеукраїнського Конґресу в шкільному питанню, в тому єдиному питанню, де давалась автономія. Югороси з ціничним лицемірством забили на ґвалт: українці хотять вигнати руських дітей з школи, укранці хотять примусово українізувать руських. Розпочався цілий ряд засідань шкільних рад, шкільних батьківських комітетів, на яких, дружно з’єднавшись, чорносотенець і демократ, однодушно стали виносити протест за протестом, посилаючи їх до Уряду. Вони протестували проти „насильственной украинизаціи”! Вони вимагали від Уряду заходів проти такої несправедливости; в ім’я гуманности, людськости, в ім’я занедбанах прав великої руської нації вони домагались обмеження українських жорстокостей.

І це як раз у той момент, коли з’їзд учителів з усієї України виносив свої такі боязкі, такі скромні постанови;

1) „Просити Центральну Раду звернутися до міністра народньої освіти й до вищих шкіл на Україні з тим, щоб вони всякими способами полекшили читання викладів на українській мові”.

Це в справі вищої школи, про „насильственную украинизацію” якої в першому пункті резолюції ще таке говориться:

„Не ухвалюючи наперед, як зложиться наука в вищих школах на Україні, в якій мірі будуть потрібні вищі школи мішаної що до мови науки, або окремі школи з наукою в рідній мові, необхідно зараз звернутися до українських учительських робітників у вищих школах, що живуть поза теріторією України, предкладаючи їм негайно перенести свої виклади на Україну;