Те саме й в українській справі. В кабінеті, — в ґазетах, у промовах — цілком щирі слова про рівність усіх народів, про рівність української нації, про права її, а на кухні, а в буденному житті — штик, кулак, ляпаси за те, що вікова наймичка нарушає прівілеї й смаки „барина”. І там щирість, і тут щирість. Інтелект живе одним життям, — емоція другим. Пов’язанности, цільности нема. Царизм, як сказано, не давав можливости акції, дії, — через те всі здібности, вся акція йшла в інтелект, у розумування, в словесно-теоретичні вияви свого „я”. І, розуміється, витворена ненормальними обставинами псіхолоґія російського інтеліґента не могла змінитися в один місяць. Парадні, інтелектуальні портрети лишились портретами, а за портретами — буденні, емоціональні таргани, прусаки й блощиці. Всі люди — рівні, а звощику й кельнерові всякий руський інтеліґент цілком легко, привично й добродушно говорить „ти”.
І, розуміється, трудно було б вимагати від руського інтеліґента, навіть найдемократичніщої марки, щоб він, маючи таку калікуватість душі в усіх проявах її, в відношенню до всіх явищ життя, щоб він в українській справі раптом змінився. Українське питання для його було з сфери буденщини. В буденному ж життю він жив емоціями, — звичайними собі, обивательськими, неорґанізованими, недісціплінованими й незалежними від усяких теорій і проґрам емоціями й примітивними виводами не „чистого розуму”, а емоціонально-практичного. А емоція його, а практичний цей розум утворив йому давню звичку дивитись на українців, як на „хахлоф”, як на частину руського народу, тільки якусь собі смішну, недозрілу, гіршого сорту, щось вроді візника чи кельнера серед національного громадянства Росії. У його вже давно утворилась звичка добродушно, „по барски” похльоскувать „хахла” по плечі, говорить йому „ти” й часом давать ляпаси на кухні. Отже вимагати від руського інтеліґента, щоб він на підставі теоретичних, „чисто-розумових” виводів своїх уступився з стану „барина” й посадив поруч з собою візника й цілком щиро й чесно (чесно з собою, в емоції!) признав його рівним собі; щоб він вийшов з того чудесного помешкання, яке так довго вважав своїм, (але яке належало, в дійсности, візникові, дійсному творцеві того помешкання й всіх тих вигод, якими ласував інтеліґент), щоб він це зробив на підставі тільки того, що він у теорії визнавав це справедливим, — ні, це був би простісенький большевизм у національній сфері.
А на большевизм не всякий російський інтеліґент здатний. Бо большевизм є як раз найпослідовніше, найсуворіше переведення в життя, в буденщину, в емоцію теорій і виводів „чистого розуму”, це є найбільша чесність з собою.
2. Чесність з собою руського чорносотенства.
З цього погляду руське чорносотенство було далеко послідовнішим. Чорносотенець звик до акції. Він хльоскав по плечах і по мордах візників скрізь і завжди, не потребуючи в кабінеті говорити промов на тему про рівність. Ніякої рівности ні людей, ні кляс, ні націй йому не потрібно було, — вона йому шкодила. Отже її не було зовсім, не могло й не повинно було бути нігде. І він робив так, як думав і почував, чесно, щиро й активно обстоював своє переконання, — бив по лицях і по головах тих, що соціально чи національно хотіли підрівнятись до його, топтав їх яко мога нижче й дужче й вживав усіх способів, щоб унеможливити таке підрівнання.
Визиск української нації з економичного, соціального, культурного й инчих поглядів був потрібний і корисний для черносотенця та для тої кляси, до якої він належав. Всяка перепона до цього визиску — шкодлива. Признання факту окремої нації української вели до обмеження визиску. Отже ясно, що для чорносотенця ніякої української нації не було, не могло й не повинно було бути. А звідси вже, — цілком послідовно, — ніяких прав, ніяких рівностей, ніяких сентіментальностів: українство — злочинне, шкодливе явище, яке треба бить по морді, по голові, по очах, по чому попало й топтати без усяких церемоній яко мога дужче. Так черносотенець і робив до революції. Він би охоче робив би й під час революції, але… доводилось обмежувати себе, церемонитись, трохи навіть до демократичного інтеліґента підроблятись, — одне говорить, а друге робить.
І все ж таки чорносотенство, хоч і попсоване в своїй чистоті революційною обстановкою, серед якої йому доводилось тепер бити українство по голові, було консеквентніше за ліберального й демократичного руського інтеліґента. Воно устами свого „Кіевлянина” цілком виразно кликало всіх „честних руських людей” до боротьби з українством. Всеукраїнський Конґрес своєю силою, своїм національно-державним характером тільки надав більше завзяття й рішучости чорносотенству. Бо з цього Конґресу воно виразно побачило, що українство — не жарт, що трьохсотлітнє биття по голові не вбило його і що воно, як стане зовсім на ноги, уб’є саме чорносотенство на Вкраїні. Руські реакційні кола щиро бачили, що єдиним реакційним, контрреволюційним елементом на Вкраїні являються вони, „русскіе люди”, й що українство в тій стадії, в якій захопила його революція, було суто-революційним елементом, було наскрізь демократичне й найбільш вороже до чорносотенства.