Але „до компетенції краєвих представницьких зібрань не належать питання, що торкаються оборони, міжнародніх зносин, митових договорів, залізничих і водних шляхів, почт і телеґрафів, монети, мір і ваги, карного, цівільного, торговельного й робітничого законодавства”.

І тут же, не всилі зтримати своєї мозговичної, теоретично-інтеліґентської половини натури, конференція стає перед портретом Маркса в ортодоксальну позу й суворо-натхено заявляв:

„Рівночасно нарада вважає, що буржуазно-націоналістичні змагання, які роблять складними завдання революції, затемнюючи клясову свідомість пролетаріату й загрожуючи його єдности, повинні стрічати иайрішучіщу одсіч з боку с.-д. робітничої партії. В єдности пролетаріату лежить запорука його сили й перемоги найвищого добра загально-людської культури. Найкращим способом боротьби з воюючим націоналізмом є протиставляння йому пролетарського інтернаціоналізму та виявлення клясових протирічностей серед кожної нації”. (Резолюції конференції.)

Воістину, ці люди на стільки були засліплені своїм „воюючим націоналізмом”, своїм темним, жадним, гарчащим чуттям національного панування, що не бачили, як обіймалися з чорносотенством, як затемняли клясову свідомість працюючих, як затирали протиріччя між „Кіевляниномъ”, „Речью”, з одного боку та „Кіевскою Мыслью” й „Рабочею Газетою” з другого.

І мало того, що вони не впускали ні на крихту свого панування, що лицемірно ґвалтували проти можливости уступки, вони ще лаяли нас за те, що ми сміли хотіти свого визволення. Лаяли кожний по своєму, вибіраючи з свого політичного лексікону ту лайку, яка кожній ґрупі здавалась найбільш дошкульною й разом з тим аґітаційною.

Чорносотенство лаяло мазепинцями, сепаратистами, німецькими запроданцями. Кадет-буржуа називав „вузькими шовіністами, тупими націоналістами. Демократ, особливо соціаліст, буржуазними націоналістами, контрреволюціонерами й реакціонерами.

Наприклад:

„Рабочая Газета”, початок мая 1917 p.: „Трівожні вісти приходять з України. Судячи з донесень комісарів виконавчого Комітету, там дуже сильні національно-федералістичні змагання майже цілком відділитися від Росії, скликати самостійні Установчі Збори України й Новоросії. Ми самі висуваємо прінціп самоозначення народів, які заселяють Росію, й домагаємось найширшого самоозначення навіть у краєвій автономії, але федералістичний рух на Україні мав характер національної виключности, дрібно-буржуазний, реакційний характер. Коло гасла відділення України гуртуються, як радикальне крило українських націоналістів, так і багато бувших столипинців, що сподівають знайти в йому підйому для контрреволюційної кампанії”.

Отже, навіть столипінцями нас лаяно. Більше вже нікуди.

(Для повноти картини ще треба одзначити теоретичне, ґазетне відношення російських есерів і большевиків до українського питання. Есери признали федерацію, а большевики навіть „право самоозначення” „вплоть до отделенія”.

Про есерів говорити багато не треба, — їхня природа мало чим відріжняється від природи меньшевика. Але на великий жаль і на шкоду як тій великій соціальній справі яку вони провадили, так і справі українського національного визволення, большевики теж не були до кінця послідовними. З дальшого перегляду подій це буде видно виразно.)

7. Край сентіментальностям.

Таким чином ”Всеукраїнський Конґрес мав ще те значіння, що поклав край сентіментальним похляскуванням „старшого брата” по плечі українства, примусив його виявити своє справжнє, реальне відношення до його, а тим самим примусив українство поставитись ще серйозніше, ще уважніше до орґанізації своїх сил.

Бо ми побачили, що ніяка наша революційна, соціальна, політична й національна чистота не має ніякісінького значіння в очах руських, не переконує їх і ні трішки не являється засобом досягнення наших домагань. Бо міг же Конґрес, складений з представників селянства, робітництва й трудової інтеліґенції, в устах „Кіевской Мысли” й „Рабочей Газети” стати осередком буржуазного, воюючого, реакційного націоналізму й навіть притулком для столипинців, се-б-то для тих же кіевлянінців, чорносотенців, се-б-то для найлютіших ворогів українства!

Коли люди в засліплености своїй можуть договоритись до таких диких, безглуздих абсурдів, то чим їх можна переконати?

Очевидно, тільки своєю силою.

Бо, власне, й їхнім найголовнішим арґументом було те, що ми не маємо ніякої сили, що ми — не нація, а коли й нація, то така нерозвинена, така безсила, що не варта ніяких державних форм.

Добре. Ми поминали причини нашої несили. Ми вже не посилались на те, що то ж їхній, руський царизм зробив наc нерозвиненими, малосильними, покаліченими. Ми вже не доказували, що це досить таки цінічний арґумент з боку руської демократії, — яка так спокійно мовчала, коли руський монархізм душив нас, — посилатись на нашу недодушеність і на цій підставі одмовлять нам у засобах видужати.

Ми — не нація? Ми — не сильні? Добре. Ми покажемо не в теорії, не в резолюціях, не в посиланнях на справедливість, а в життю, в фактах його, в усіх проявах, сторонах і явищах його, що ми ще не задушені, що ми хочемо, можемо й будемо жити, що ми словом — нація й що маємо сили для того, щоб бути нацією.