Це в справі вищої школи, в центрі, в столиці. А що ж то за "рівноправність" на провінції була, можна собі уявити.
Отже аналоґія між червоною й чорною "рівнонравностями" — повнісенька.
Але ж чекайте: здається, з цього приводу Російський Совітський Уряд устами Нар. Комісара Чічеріна говорив колись щось дуже катеґоричне й рішуче. Здається, в радіотелеґрафичній полеміці з Директорією він так казав:
"Нам далі відомо, що в цих закликах (Директорії) Совітська Росія обвинувачується в бажанню подавити самостійність українського народу, як національности. Це обвинувачення є брутальним наклепом, бо Директорія не може не знати, що Уряд Російської Соціалістичної Федеративної Совітської Республіки не зазіхає ані трішки на самостійність України й що ще весною цього року ним було послано найгарячійше привітання самостійному Українському Совітському Уряду, який тоді сформувався".
Більше того, я скажу, — на мировій берестейській конференції Російський Совітський Уряд признав самостійність не тільки Совітської України, але й буржуазної.
Та що з того?
Директорія в деклараціях також заявляла боротьбу з буржуазним ладом. Та, очевидно, заяви й дійсність часом не сходяться одне з одним.
І чом же Уряд Рос. Сов. Фед. Соц. Республіки так само страшенно не обурився на своїх аґентів, — Пятакова, Раковського й инчих, — коли вони так рішуче підтвердили "брутальний наклеп" Директорії, коли так недвозначно "подавили самостійність українського народу, як національности"?
Я вгадую відповідь, яку придумала б Рада Народніх Комісарів, коли б захотіла відповісти: Уряд Раковського висловлював тільки волю українського пролетаріата й трудового селянства. Коли б ці кляси були зацікавлені в самостійности України, то вони, очевидно, запротестували б проти самовольної заяви пятаковщини й скасували б її. Коли б український пролетаріат і трудове селянство були зацікавлені розвитком своєї національности й забезпеченням усіх форм його, то вони, напевне, не згодились би з заявою голови свого Уряду, що признання їхньої мови в їхній державі є реакційність. Але ж вони не протестували, мовчали, значить, вони згожувались. А це знов значить, що Російський Совітський Уряд ні сном, ні духом тут не винен, — це воля самого українського народу. Адже в другій радіоноті Рос. Сов. Уряду ясно було сказано: "Тільки совітська форма влади, яка широко одчиняє дорогу самостійности робітництву та селянству, в стані забезпечити справжнє національне самоозначення трудового люду на Україні".
А совітську форму влади заведено, отже, значить, сам трудовий люд України от-так себе самоозначив. І знов таки й Рос. Сов. Уряд і його аґенти, Пятаков і Раковський, тут ні при чому, а Директорія все брехала.
Це пояснення було би досить гладеньке, коли б не було тут одного маленького ґанжу, а саме: як-раз отої совітської форми влади й не було на Україні.
3. "Наклепи" Директорії.
Дійсно, радянська (совітська) форма влади як найкраще може забезпечити й соціальні й національні форми визволення трудового люду. Але вся суть як раз у тому, що знов справдився ще один "наклеп" Директорії, з приводу якого Рада Нар. Комісарів з великим обуренням писала:
"Ми одночасно повинні протестувати проти вашого намагання представити совітську владу на Україні, як диктатуру незначної кількости мійського пролетаріата, бо совітська влада репрезентує не тільки промисловий пролетаріат, але й усе трудове селянство".
І от ця "брехня" справдилась до літери. Ніякої радянської (совітської) влади на Україні не було заведено. Ніякої диктатури пролетаріату й трудового селянства не було встановлено.
Владу всю захопила незначна купка навіть не промислового робітництва, а купка людей з Російської Комуністичної Партії. Ця влада спіралась на військову збройну силу навезених з Росії руських полків червоної армії.
Рада Народнії Комісарів у радіополеміці писала нам: "…український повстанський рух, який боровся за совітську владу на Україні, відбувався переважно по селах, у той час, як по містах мав місце страйковий рух".
Цілком справедливо. А тим часом цих селян од влади було цілком одсунено. Коли їхньою силою було здобуто владу, зараз же було навезено з Росії червоні війська, які головним чином зробились опорою тих людей, що стали при владі, а революційні маси села було одіпхнуто від творчої, активної участи в будуванню робітниче-селянської держави.
Єдиним представницьким орґаном влади на Україні була Київська Рада Робітничих депутатів. Перед цією Радою Уряд виступав, перед нею складав свої декларації, до її настроїв прислухався. В цьому орґані було представлено тільки київське робітництво без усякої участи селянства. І то переважно те робітництво, яке зголошувалось до Руської Комуністичної Партії, а не те, яке стояло за совітську владу, не належачи до цеї Партії. Всім инчим партіям, що стояли за форму совітської влади, було уділено незначний, мізерний процент участи в цьому орґані, особливо в Виконавчому Комітеті.
На місцях ніяких селянських рад не було. По селах і в повітах царювали комісари Російської Комуністичної Партії. Всі важніщі орґани урядування й посади в них було занято членами російської ком. партії, що масою наїхали з Росії. (Так само, як гетьманські "фаховці").