Щось тут було дуже непевне.

— Скарай мене боже, бояться!! — гаряче і в захваті бив себе кулаком у груди Кендюх. — Братця, я вам кажу: бояться! Повірте мені.

Він аж благав-молив нас, щоб ми повірили йому, так ця думка була вабляча.

Але це було занадто просто. Добре, бояться, а чого, наприклад, Матвій Копанка, батько Одарчин, почав зачіпати Тереня й ласкаво говорити з ним? Чого сама

Одарка стала тепер вільніше й сміливіше поводитись з Тереньом? Теж із страху?

Але що чудніше, — із всіх нас сам Терень, видно, охоче вірив у те, що таке поводження ворогів було наслідком страху їх. І те, що він вірив цьому, показувало, що він сам боявся. Ну, боявся не боявся, а почував себе неупевнено, непокімно. Він не знав, що йому думати, і хотів зупинитись на чому-небудь і до того на такому, що б не дуже непокоїло. І через те, розуміється: бояться, сукині сини!

Я з попом поїхав у наше повітове місто. Це для мене було дуже зручно, — можливо, що на почті вже лежало що-небудь для мене. Я подав свою адресу і по умові повинен був негайно їхати, коли дістану листа з певним умовним змістом.

На пошті нічого не було. І чудесно!

Піп також справився з своїми ділами, і ми потюпали додому. Виїхали вранці-рано, а приїхали, як сонце сідало за млинами. Біля нашої криниці напував коней Кендюх. Він робив мені знаки, як ще ми в’їжджали в ворота. Я зрозумів, що він має сказати мені щось цікаве.

Так і було. По-перше, вернулась з прощі баба Секлета. Ніколи в такий час не приходила, а тепер припленталась. Далі — вранці була здорова, а на вечір ні з того ні з сього заслабла. Лежить, стогне, посила Тереня то за тим, то за сим. У його робота у полі стоїть, хліб плаче за косою, а вона його по шептух, по фершала ганяє. Чисте горе! Плаче, крекче, кашки їй зварити нікому, подати нема кому, син незграбний, син неуважний, син тільки знає волочитись, дурні пісні складати, поважних людей проти себе возстановляти. Уже прочула десь про все стара молільниця. Правда, перед тим, як захворіла, була чогось у Матвія Копанки.

А друге… Друге таке було захоплююче й чудне, що Кендюх в азарті бахнув кулаком по морді свого коня, що чухався об його плечі, і кинувся розповідати.

Приходив сам писар до Тереня! Сам писар! І чого? Ну? Чого б подумати?! На службу просить Тереня! На службу у розправу за писарчука, на 15 р. у місяць! Га? На 15 р. зразу, а старі писарчуки по 7 та по 10 і досі мають. Що то таке? Чи не видно тепер, що їх забрав такий страх, що вони аж подуріли?! Га?

— Ну, а Терень що? Терень як до цього? Кендюх з обуренням помотав головою, заплющив очі й многоповерхово вилаявся:

— Дурень Терень, от що я тобі скажу по чистій правді. Їдять його мухи з комарями! Та за таке треба й руками й ногами хапатись. "Не хочу!" Та я б його… Не хотіла б ворогів моїх доля… Не хоче! А чого ж він хоче? Щоб йому очі повилазили за плугом та у поросі? А тут 15 р. у місяць, сиди собі та шкрябай пером, у чистому, в холодку… Тю, сказився б ти! Що вони йому зроблять? Га? Не схоче, кине к чортовій матері, та й край… Та я б… Ех, їдять його мухи з комарями… Хоч би ти йому сказав… Мати женить його хоче, тут уже видно… А з чим жениться? Хто за його, сліпого, піде? Га? Е, базікають чортзна-що, не слухають, коли їм розумні люди говорять. Приходь зараз же до млинів, будуть усі наші. Чуєш? Ано, ти, бодай тебе бог любив, чухала б тебе бенеря! Н-но! Приходь же!

Це вже було щось нове. Посада в розправі. Чого ради? Може, справді, піддобритись хочуть та підходять на різні способи? Бо яка ж рація такого чоловіка в своє товариство закликати?

А може, що інше?

Як тільки піп ліг, я городами побіг до млинів. Там не співали, не реготали, а тихо балакали. Один Кендюх гарячився, але й то як погасаючий вогонь, що справив своє діло.

Терень був спокійно-добродушний. Він рішив узяти місце писарчука. Чим він рискував? Прогонять все одно через тиждень-два, а тим часом посидить собі в холодку. Гроші дають навіть наперед. Заплатить ними косареві та й попанує. А на вулицю щовечора так само ходитиме, як ходив, так само співатиме, як співав, так само не піддасться, як не піддавався.

— І Одарку візьмеш! От будь я трижди проклят, як не візьмеш! — спалахнув ентузіазмом Кендюх. — Я вже бачу, до чого воно йдеться. Ех, їдять його мухи з комарями! Як задєлаеться наш Терень на главного писаря, от буде кумедія! Зараз же, хлопці, забастовку на всю губерню!

Я недовго сидів у той вечір з хлопцями. Всім було якось не то ніяково, не то жалько чогось. Може, справді, заздрили Тереньові, як одверто докоряв Кендюх? Не знаю. Я, не прощаючись, пішов додому вулицями. Біля подвір’я Осипа Копанки, як звичайно, було ясно і людно. Сиділи на приступках лавки, на дубках дядьки, лускаючи насіння й гомонячи. Вікна в великій під залізом хаті Копанки жовтіли на два боки. Копанкова невістка і сини торгували добре, одні в лавці, другі в пивній.

Я довго лежав на своєму сіні і крізь дірку в соломі даху дивився на кліпаючу в ній зірку. Коні смачно хрумкали в стайні, клацаючи залізом пут. Шумно й з полегшенням зітхали корови з другого боку. На подвір’ї, зарослому шпоришем, було тихо, мирно та кротко.