Я пішов ночувать до парубка.
Піп наняв мене охоче. Це була сухенька старенька істотка в фіолетовій рясі, кирпично-червоній під пахвами. Борідка, брови, волосся на голові було ріденьке й сіре, а худеньке личко жовте, як солома. Він був удовець і жив самотою з старою служницею Теклею, також досить підтоптаною. У неї був склад хвороб, і вона день і ніч була ними занята: то робила собі якісь припарки, то варила зілля, зібране вранці-рано під самий дощ.
У мене роботи було зовсім мало. Пара стареньких ситеньких коней, дві корови, кабан у сажу — от і все хазяйство. Звірята народ був симпатичний, від старості терпеливий, спокійний. Землю піп здав селянам, — у полі роботи зовсім не було.
Древнім, забутим людьми спокоєм віяло від усього в затишному, садком захованому від села подвір’ї старенького батюшки. Покрівлі були з зеленим м’яким мохом; двері, поточені шашелем, замикались не замками, а засовами, які приводились в рух ключками. Ключка просовувалась в дірочку над засовом і поверталась уліво чи вправо. От і замкнуто або одімкнуто. Шиби на вікнах були з різнокольоровими одсвітами — зеленими, як мох, фіолетовими, як ряса, червоними, жовтими, залежно від віку.
Земля на подвір’ї встелена густим та витким, як волосся у негра, шпоришем, а по йому доріжки протоптані, тверді, вікові, — до льоху, до комори, стайні, до сажу. В покоях пахло житнім хлібом, старим медом, кожухами, ладаном і канупером, — о. Савватій нюхав.
По обіді все замирало. Спали батюшка, Текля, коні, свині, навіть кури ховались під тинами і сиділи, сумно схиливши голови, немов чекаючи, поки прокинеться життя у дворі. Вийдеш у садок, — бджоли гудуть, мухи на скрипочках тягнуть тонкі дзвінкі мелодії, тріпочуть на листях, мов метелики, плями сонця. Надвечір, як тіні падають не від хати на повітку, а від повітки на хату, на ґанку з’являється о. Савватій. Він обережно сходить на приступках униз і тихенько, мирно наспівує:
— "Да ісправиться молитва моя…" А що, Денисе, дощ завтра буде? Га?
І дивиться на мене ласкавими водянисто-голубими оченятками.
Я дивлюсь на небо, вправо, вліво й поважно одпо-відаю:
— Ні, мабуть, батюшко, не буде…
— Не буде, то й хвалить господа… "Яко кадило перед тобо-о-ю…"
І йде собі до воріт. Там він стає грудьми на хвіртку й виставляє праву руку на вулицю; селяни, проходячи, чмокають руку й одходять. А батюшці не треба зайвих рухів робить.
— Як хліба, Данило?
Данило підводиться від руки і, надіваючи шапку, одповідає:
— Та, слава богу, нічогенькі…
— Ну, слава богу, слава богу…
Так і жили ми собі.
Єдине, що було трошки незручне в цьому житті, це те, що я не міг часто і вільно бачитись з Тереньом (поетом), — батюшка не любив його. Через те й до парубків неохоче пускав.
— На вулицю, кажеш? "Яко кадило перед тобою…" А скажи, хлопче, Теклі, нехай стара самувара наставить…
Сказано Теклі, самовар наставляється.
— Я, батюшко, хотів би ввечері до хлопців піти.
Робота вся справлена… Недовго…
— До хлопців, кажеш? А, до хлопців, до хлопців… "Да ісправиться молитва моя…" Щось там кнурець наш тихо дуже лежить. Га? Чи не сталось йому чого-небудь. Подивись на його, Денисику…
Ну що ж? Увечері, наспівуючи "Да ісправиться молитва моя", я тихенько перелізаю через тин і йду на вулицю, у той бік, де чується спів.
І от тільки таким способом я міг перевірити, чи правду казав Терень, що в селі співають його пісень.
Дійсно, більшість модних пісень належало творчості Тереня. Деякі ж були в лицях. Ішли, наприклад, повз хату Галини Моченої. Галинка колись служила у пана в горницях. Послуживши рік чи два, вислужила собі добру хату, грунт, пару коней, овець, корівку. Хата була гарна, з великими вікнами, садочком, так що часом і сам пан вечорочком завертає до Галі.
Уже підходячи до хати Галинки, хлопці розділялись на дві партії. В одній було всього два-три голоси, а в другій останні. Перед вікнами всі зупинялись і один голос здивовано починав:
Ой, чия ж та хатиночка скраю?
До його прилучались з його партії й, також дивуючись, підхоплювали:
Ой, скажіть же, люди добрі, я не знаю…
Тоді друга партія, весь гурт, як з гармати, випалював:
Панова!
І, ще не давши скінчитись останній ноті, широко й розмашисте на все село поясняв:
Ой, хатиночка та панова.
Перший голос не задовольнявся й зараз же запитував про інше:
А чия то дівчинонька-краля?
Його спільники разом з ним додавали:
Та ще й зветься, як здається, Галя?
Гурт з вигуками, з ачхиканням і на цей раз гримав:
Панова!
Ой, здається, та дівчина панова…
Потім ішли інші різні питання. Часом такого змісту, що пересказать його зовсім неможливо.
Од Галинки йшли далі до старости, до монопольщика, до писаря. Перед писаревим подвір’ям неодмінно танцювали. А пригравали до танцю піснею, також Тереньовою:
Ой, чук-писарчук,
Грузький писар Захарчук.
В цій пісні оповідалось, що в Захарчука легка совість і важка кишеня, в які уже не, поміщались громадські гроші, а тому він їх одсилав у банк.