— Ну, тепер будемо вибирати собі кілочки… — сказав він, зупиняючись біля старої будівлі з забитими дошками вікнами.

Коло хати похило тримався шматок плетеного тину. Вибираючи, поет низько нахилявся, мацав руками, сопів носом. Видерши один кілок, брав у руки, замахувавсь і одкидав: легкий.

— Як вибирать, так вибирать! Щоб подякували. Правда, братуха? Щоб руці замашніше було… О, цей, здається, нічогенький буде!..

Він замахнувсь здоровенною ломакою, завбільшки в людину, й задоволене погладив її.

— Вроді як на японців ідемо… — весело зауважив він. — Або як колись наші козаки на турка ходили. Читали ви про батька Богдана Хмельницького? Е! Ловка книжечка… От таку я забастовку понімаю!..

Він раптом натхненно стукнув ломакою по дорозі й, кліпаючи проти місяця хворими очима, сказав:

— Як чесний чоловік, готов зараз на таку забастовку іти. На смерть, на що хоч! їй-богу!

Майбутня стріча з ворогами, ломака в руках, ліс, таємні тіні, видно, хвилювали його.

— А то що? Курку вкраде, хату підпалить — і забастовкою називається. Ні, щоб у книжках було записано, от то друге діло… Ну-ну, та я своє знаю.

Він стукнув ще раз кілком, і ми пішли.

Перед нами чорнів Кривий Яр. Я знав, що вночі, кожний яр видається глибшим, ніж є в дійсності. Але цей був як безодня кострубата, чорна, вогка. З обох боків його непорушне і понуро стояв ліс, одсвічуючи проти місяця стовбурами дерев. Той бік дороги, що був проти місяця, наганяв своїми темними провалами тінів тоскне, непокійне чуття. Здавалося, в тих чорних западинах сидить хтось і пильно стежить за нами. Дорога круто спускалась вниз, сіра, самотня, порожня. На ній голубими промінчиками грали проти місяця соломинки.

З яру потягнуло холодом. Я скинув торбу і надів свитку.

— Холодно? — з співчуттям спитав парубок. — Це з яру. А мені то й добре, я чогось розігрівся. І на очі це — первий сорт. А знаєте що, служба? Тісніше йдімо. А як вискочить на нас, ставаймо зразу один до одного спиною. Так ніяк їм буде ззаду зайти до нас.

Я цілком погодився з ним. Ми щільно присунулись і так пішли униз. Геть-геть аж знизу видно було шматок вершечків лісу, облитого місяцем. Весь же той бік був темний, тільки вгорі ясно-голубим світлом дихало небо.

Спускаючись, ми вже майже не балакали, чуйно слухаючи й до болю в очах придивляючись до кожної тіні. Часом, злякана нами з дерева, з шаркотом спурхувала птиця. Ми тоді як прикипали до землі, з силою стискуючи кілки. У мене ж по всьому тілі, особливо на шиї та спині, проходив чудний електричний дрож. Я певний, що, коли б там у мене була шерсть, вона б наїжилась і стала сторчака.

А поет мій зовсім змінився. Звичайно він йшов важко, міцно спираючи кремезне тіло на одну ногу, потім на другу і від того перевалюючись збоку набік. Тепер він став весь легкий, гнучкий, еластичний. Я майже не чув його біля себе. Ступав він, здається, на самих пальцях, трохи перехилившись наперед, але не гнучись. Очей уже не витирав, а коли повертав лице так, що місяць освітлював його, я бачив чисто дитяче захоплення, захват, мовчазне, напружене, радісно-дике чекання. Це вже не було лице добродушного поета, а швидше одного з тих, що ходили на турків.

І дивна річ, що глибше ми спускались, то неприємне, тоскне чуття в мені ставало менше. Ноги й руки мої наливались чимсь п’яним, хвилюючим, майже радісним.

Хотілось часом сильно втягнути в себе повітря і так крикнути виючим, торжествуючим криком.

Кілка в руці я не почував, він ніби зрісся з моєю рукою, з моїм легким витягненим тілом.

Було вже не холодно, а душно, хоч знизу тягнуло вогкістю. Кроки наші, тихі, шаркаючі, ставали поспішніші. Притуленою рукою я почував, як парубок часом весь натягувавсь, як повід в зубах дикого настороженого коня: то що-небудь шаруділо в лісі.

Несподівано опинились на дні яру. Він, розуміється, тільки згори здавався таким глибоким. Посеред дороги мертвим блиском блищала калюжа. Треба було обминати її і йти попід самим ровом лісу. Тут якраз і могли сидіти "ті". Їм не треба було навіть бігти за нами, а тільки тихенько підвестись і ззаду ошелешить ломакою по голові. Знов по шиї пройшов дрож. Парубок перед калюжею зупинився, озирнувся, пошукав очима.

— Ідіть наперед, — шепотом сказав він. — Та помалу. А я спиною до вашої спини…

Склеївшись спинами, ми обережно посунулись попід ровом. Я тримав кілок напоготові. Поет ловко ступав задом і голосно сопів носом.

В лісі було тихо. Сонно шелестіли вершечки дерев і, наче знов засипаючи, змовкали.

— Мабуть, нема… — глибоко зітхаючи, сказав парубок, коли ми знову вийшли насеред дороги.

— Мабуть, так… — зітхнув і я.

Далі ми пішли уже вільніше, а через якийсь час були нагорі. Ступали ми тепер ліниво, стомлено, і обом нам стало холодно, хоч і йшли нагору.

Тут ліс кінчився. Перед нами стлалось рівне поле, збігаючись вниз до нового великого яру, на схилах якого лежало Грузьке. Видно було навіть під місяцем білий бік церкви.

Ми вже не розмовляли. Мені було чогось сумно чи жаль, і хотілось неодривно дивитись в бліде засмучене лице місяця. А ж очах, як одпечатані, стояли темні стіни лісу, згадувався вогкий, болотяний дух Кривого Яру і чудний, електричний дрож по тілі.