Пан президент уже, мабуть, вийшов із зали здоров’я. Оце десь весело гиркає на Вінтера й потирає долонею голі груди — коли пан президент приємно хвилюється, він потирає долонею груди.

Гм! Чверть на одинадцяту. Депутат Рінкель дозволяє собі вже більше нормального й зрозумілого крім відсутності тонкості характеру, він виявляє значну дозу нахабства.

Граф Адольф фон Елленберг ходить кабінетом і нетерпля чс поглядає крізь вікно на вулицю. Мрійно й поважно стоять кудлаті каштани, а за ними сліпуче блищить виї ладжений шинами асфальт вулиці. Певна, спокійна тиша панує в цьому віддаленому від центру аристократичному кварталі.

Чортзна-що таке: півна одинадцяту! Пан президент уже десь там поглядає на годинник.

Граф Адольф кличе секретаря й велить негайно зателефонувати до депутата Рінкеля.

Нахабстпо цього добродія вже переходить межі зрозумілого. Адже міг принаймні попередити телефоном, коли щось затримало!

Секретар доносить його світлості, що пан депутат Рінкель годину тому виїхав із дому. Куди саме, — секретар пана Рінкеля не знає.

Годину тому! Давно час бути тут. Незрозуміле нахабство. Невже соціал-демократична фракція дозволила собі так пожартувати з паном президентом? О, цей жарт дорого їй коштуватиме!

Голосно і владно дзвонить окремий палацовий телефон. Пан президент!

Так і є.

— Ну? Швидко? Що? Га?

Голос весело нетерплячий, певний, без нотки сумніву. От маєте: скажи тут, що не тільки не швидко, а взагалі нічого нема, ні швидко, ні помалу, ніяк. І що вчорашній жарт пана президента над високим зібранням, і врочиста постанова, і геніальний «обхід шарлатана депутата», і надії на коронку, на побачення з принцесою, — все було занадто «швидке».

— Якась дивна річ, пане президенте. Депутата Рінкеля ще немає.

Граф Адольф говорить таким тихим, тьмяним голосом, що пан президент нічого не розуміє.

— Що?! Кого немає?! Не чую! Голосніше.

Розуміється, пан президент добре чують, — голос уже ряв-каючяй, з металічними нотами. І очі, мабуть, уже вилізли з орбіт, опуклі, грізні. (Екран, як звичайно, з обережності запнено).

— Депутата Рінкеля ще немає!

— Де немає?

— У мене, пане президенте. Не приїхав іще. Годину тому виїхав із дому й досі немає. Я сподіваюсь…

— Я, пане міністре, не потребую ваших сподіванок, а тільки обіцяного вами договору з депутатом Рінкелем. Я чекаю на ваш доклад у цій справі.

І голос із металічними нотами зникає.

Граф Адольф Елленберг люто схоплюється й бігає по кабінету, щохвилини поглядаючи на годинник. Але хвилини минають за хвилинами, чверті за чвертями. Вулицею з рипким шелестом проносяться автомобілі й ні один не зупиняється перед вестибюлем будинку графа Елленберга.

Здивовано блакитний ранок перетворюється в золотисто-сірий, розніжений спекою полудень, а депутата Рінкеля все немає, і двоє секретарів із напруженими, злими й передтомлени-ми очима двома телефонами розшукують його по всьому Берліну. Начальникові поліції дано наказ на всякому місці арештувати депутата Рінкеля й негайно приставити його до графа Еллепберга. Але депутата Рінкеля ніде немає. Таємно й безслідно зник депутат рейхстагу.

Золотисто сірий полудень зміняється підчервоненим підстаркуватим вечором.

Граф Адольф фон Елленберг пригнічено вертається з палацу додому, вперше за цілий день ні разу не прийнятий паном президентом. Цілий день пан президент лютував і так часом гиркав на Вінтера, що було чути аж до великої приймальні.

Граф Адольф понуро ходить по кабінету, — як чудесно, як надійно починався день і як загрозливо кінчається він. А що ж то далі буде?

* * *

Небо жовто-сіре, сірчане, з жахливо поширеними, дикими очима По жовто-димному піску хмар сліди велетенської мітли. Колодязями-вулицями гонить гривастий, розгарячений, увесь у піні й поті скажений вітер.

А в душі Макса гривастий захват, безперестанні, пекучі язики полум’я Від нього горить лице, вуха, голова, мозок. Усе горить, палахкотить, не вгасає. Чи від вітру? Чи від двох безсонних ночей? Гей, а може, від краси, Сузанно, тої краси, якої тобі ніколи не зазнати?! Га?

Хіба ж не краса: весь Берлін од краю до краю, від палаців до верстатів, од Мертенса до сліпого старця під стіною, весь Берлін, як вода у сильно струснутому відрі, хвилюється, випліскується, піниться. Жадна, цікава, легковажна, полохлхва міщанка-юрба шамотиться, шепочеться, жахається, радіє, лютиться. Як живе срібло, то розбивається на дрібні грудочки, то зливається в натовпи, то знову краплинками розгікається по ресторанах, кав’ярнях, магазинах, конторах. Але скрізь несе з собою шепіт, жах, широкі очі, чекання.

Хіба ж не краса, Сузанно, рухатись непомітною, незначною порошинкою в цьому вихорі юрби і знати, що ги ж викликав його? Хіба ж не краса знати, що ця юрба в один мент може тебе роздерти на шматки або ж або понести на руках, як бога?

Поліцаї, — милі, комічні, такі страшно суворі, напружені до-ліцаі, — ретельно, люто здирають оповістки Інараку.