Товариш Шпіндлер одсуває журнал мод і теж просить слова Він мусить сконстатувати, що товариш Тіле почуває приємне піднесення від цього несподіваного візиту пана Рінкеля до графа Елленберга. Чи товариш Тіле за кимсь полює, чи за ним хто, це все одно, аби полювання. Але йому, товаришеві Шпіндлерові, наприклад, пцлювання ні в якій формі анітрош ки не цікаве. «Позміняти адреси». Легко сказати. Це, значить, міняти помешкання, кидати бібліотеку, фарбувати волосся, звикати до свого нового імені, їй богу, це нудна річ. І невідомо, чи потрібна ще. Можливо, що ніякого зрадництва ще не ма. Коли ж є, то цеї ночі, не далі, воно мусить вияснитись. Отже, ного пропозиція: тільки добре «почиститись» і чекати гостей із чистим… сумлінням і помешканням. А Рінкеля завтра рано заарештувати. Цю приємну операцію доручити товаришеві Тіле, який, нема сумніву, виконає її блискуче й не без естетичного задоволення.

Макс сидить, мляво розлігшись на стільці. Як життя любить все велике, грізне, яскраве зараз же присипати сміттячком. Суд, присуд, резолюція, грізний жеребок. І раптом і судді, і месники мусять ховатися від своїх підсудних. Дійсно, тільки Тіле однаково: чи він полює за кимось, чи за ним хтось, аби полювання й спорт.

І додому Макс вертається так само мляво й ліниво. З вулиці видко вікно його кімнати. Воно темне, значить «гостей» іще немає. А може, сидять у коридорчику й чекають на нього?

Макс нечутно, затаївши дух, сходить поночі сходами паго ру, як тінь, підсувається до дверей і прикладає до них вухо.

Довго стоїть так не ворушачись, але з коридорчика тягне такою сонно-спокійною тишею, що Макс рішуче відмикає двері.

Він мляво нищить усі адреси та листи, ляіаь, не роздягаючись, на канапку, так що ноги звисають із неї, і лежить лицем догори. Тепер можуть приходити. Тепер життя може сипати своїм сміттям. Будь ласка І наплювать і на сміття, і на саме життя.

* * *

Ранок — сліпучо-сонячний, здивовано-блакитний, з весело-бадьорим гуркотом вулиці, з таким теплим, специфічним духом политих ранішніх тротуарів.

Депутат Рінкель цілком ним задоволений. Він поглядає і вікно, поглядає на годинник і весело порається біля паперів, Адреси, списки, плани, все точно, акуратно складене, занотоване и запечатане в пакет. Але граф Елленберг дуже помиляється, коли гадає, що Рінкель приїде тепер із цими документами. Це буде невеличка помилочка з боку вельможного пана графа. Так само помиляється він, коли думає, що Рінкель лишить ці милі документики у своїй кімнаті. Вперед, пане графе, гарантійку, будь ласка, на стіл покласти. А тоді.. Яка година? Чверть на десяту. Чудесно.

Депутат Рінкель бере пакет і, пружинисто, бадьоро б упевнено подригуючи литками, йде до жінки, у спальню. Бідні квочка зранку вже квокче над хореньким курчатком, — в Еріха не падає температура від учорашнього вечора. Вона просте не знає, що робити. Вже покликала лікаря, але лікар чогось не йде. Одне слово, страшенне лихо, трагедія!

Ну, йому нема часу квоктати з нею. От пакет. Його треба сховати в таке місце, де ніякий трус не міг би його викрити Бліднути нема чого. В пакеті нема нічого страшного, деякі папери клієнтів (бідна квочка вже труситься за своїх курчат). Він години через дві приїде й візьме його в неї.

«Квочка», проте, бліда. Вона тривожно вдивляється всім своїм недокровним, з синіми повіками лицем у дороге, свіже, гарне обличчя з цією любою, гордовитою горбинкою носа. їй видаються непевними його занадто блискучі очі. Чого зранку в людини можуть бути занадто блискучі, непокійно веселі) очі? Ох, ця його фанатична відданість соціал-демократичним справам! Вона до добра не доведе. Знов, мабуть, намічається страйк? Знову цілими днями й ночами не буде дома, знову перевтомиться.

Ну, вже почалася стара пісня. Депутат Рінкель мимохідь із задоволенням оглядає свою поважну, імпозантну постать у великому дзеркалі і, випинаючи груди наперед, вертається знову до кабінету. Двадцять п’ять на десяту. Ще хвилин двадцять можна посидіти біля віконця, як нареченому перед вінчанням.

Чудесний ранок! «Занадто блискучі очі». (Шкода, між іншим, що їх усе ж таки не можна припудрити!). А які ж вони повинні бути в людини, яка ставить ва-банк своє життя, хоті лось би йому знати? Га?

А небо яке! Ач, молодцем яким сьогодні прибралось у блакить «Зрада!» Що значить яка-будь зрада перед обличчям цієї величної, байдужої, блакитної вічності вгорі? Що людська етика, закони, приписи у хвилях мільйонів літ? На вагах природи людські чесноти й людські злочини важать не більше одні за одних. І ті, і другі їй так само потрібні, необхідні й корисні, як математикові плюси й мінуси. «Юда й тридцять срібляників». Наївна, дурна легенда примітивної психіки, що претендує на універсальність. Сьогодні зрада є злочинство, а завтра — геройство. Три тисячі літ тому теперішні чесноти вважали за злочин. Через другі три тисячі літ сучасні злочини вважатимуть за дитячі забобони. А життя й через три мільйони літ буде так само абсолютним, єдино справедливим законом, а радощі й насолоди його єдино моральними приписами, які розумній людині треба виконувати.