«Міці! Стій!»
Вона, князівна Еліза, нащадок німецьких королів, перехоплює брудні, мерзенні поцілунки сина льокая, призначені для коханки покоївки, її, принцесу Елізу, брутальний хам, замість гулящої дівки, обіймає на доріжці саду.
«Міці! Стій!»
Еліза з одчаєм качає головою по гарячій подушці й уся пашить пекучим соромом їй гидко, їй нестерпно згадувати, але все без перерви, безупинно десь там, усередині, весь час, само, поза її волею, згадується, тече, вертається, струїться і особливо одне, страшне, незрозуміле, таке жахливо соромне, що на вогні в ньому не можна самій собі признатись. Особливо воно випинається, страшно яскраве, серед усього окремо освітлене, як примадонна на сцені.
Душно нестерпно. Князівна Еліза в темноті зриває з себе все й гола лежить, розкинувшись, на ліжку. Але тіло однаково горить. Права щока палає, та, що була притиснута до його плеча! На грудях боляче й пекуче лишились залізні, дикі пальці. Над горішньою губою шкіра вся втикана колючками його вусів. На усіах гаряча, жива, гризуча м’якість губ.
«Міці! Стій!!»
Князівна Еліза з одчаєм водить головою по подушці й не може знайти на ній ні одної спокійної, непам’ятущої, крихітної місцини. А ніч пливе в задушній темноті так помалу, так без жалісно байдуже. Тільки б не думати про «те», не згадувати. Ну, сталось, ну, нещастя, ну, страшне, огидне, ганебне. Ну, і годі, не думати, не згадувати, знищити в душі, розтерти, як гидкою червака, витерти всякий слід. Ще більший сором і ганьба, що «воно» сміє так багато уваги відбирати. Годі! Думати про інше!
Князівна Еліза лягає горілиць, одставивши далеко руки від тіла, щоб не торкатись ними до нього, і думає про все, за що може вхопитись її змучена воля Але «воно» непомітно, крадькома пролазить між думки, висуває і олову, розсуває їх і знову займає все місце. І знову залізні, брутальні, страшні руки нетерпляче, владно ходять по її тілу, знову тіло соромно стискається, знову, все знову.
І князівна Еліза вже не бореться. Вже лежить непорушне, безпричасно, тупо покірно, як чужа сама собі. Втома важко об лягає голову, образи тьмяніють, пал на щоках пригасає. «Те» також тьмяніє, пригасає, в тілі з’являється сумний затишок.
І вмить їй пригадується, що в саду на лаві лишилось мамине манто. Воно може пропасти. Мамине манто, чорного брюсельського мережива. Може пропасти. Садівник і шофер візьмуть і сховають. Треба встати й піти в сад. Неодмінно піти.
Князівні Елізі страшенно трудно вставати, ноги й руки німі, надзвичайно важкі, але вона перемагає себе, підводиться з ліжка й іде з кімнати.
І, ще не вийшовши із спальні, вона бачить себе в довгому коридорі без дверей, подібному до тунелю, освітленому мерехтливим, прозорим, зеленкуватим світлом. Тунель стає все кривіший, загинаючись то вліво, то вправо. Під стелею висить чудернацькою сіткою блакитне павутиння. Еліза зразу догадується, що це павутиння маленької пташки. І їй стає моторошно й хвилююче солодко.
Вона притуляється спиною до стіни і знає, що зараз із за виступу закруглення виставиться рука того, від кого так моторошно й солодко. Але стіна легко вгинається, і князівна Еліза входить до величезної зали храму. Всі вікна, двері, образи в ній не простокутні, а з гострими й тупими кутами. Високо під стелею рудяво червоним світлом горять рекламні балони, і од цього все в храмі цеглястого кольору. Посередині великий трон. Од нього радіусами на всі боки стоять на одному коліні люди в чорних убраннях, із похиленими головами й великими червоними свічками в руках.
Князівна Еліза раптом згадує, що це вони чекають її на коронування. І їй стає невимовне соромно й страшно вона — боса, з розпатланим волоссям, у подертій сукні, з палаючою правою щокою, вона кидається тікати, але не може знайти дверей, і люди в чорному з під ліктів дивляться на неї й хіхікають.
І раптом князівна Еліза помічає, що з за великих, напіводчинених дверей киває їй пальцем Міці. Князівна Еліза чує до неї страшну ненависть, але в манячій, хитрій посмішці Міці стільки обіцяючого, солодко-хвилюючого, що вона покірно йде за нею в величезні двері храму.
Аж ось Міці десь ізникає. Еліза сама на березі моря. Високо вгорі стоїть тоскне лице місяця, і широка, блакитно-сталева смуга лежить на морі аж до обрію.
Князівну Елізу обхоплює тоскна знемога й туга. Вона лягає на м’який гарячий пісок, далеко відставивши руки від голого тіла, щоб не торкатись ними до нього.
І зараз же чує, що той «хтось» уже знов коло неї. Але ні страху вже, ні непокою немає, тільки пекуча, голодна туга за ним їй соромно й солодко, що вона гола лежить перед ним, і хочеться, щоб він підійшов і став коло неї. А рівночасно знає, що цього ніяк йому не можна.
Князівна Еліза встає, щоб самій підійти до нього, але навкруги нема нікого. Берег порожній, оточений з усіх боків величезними темними скелями. Еліза хоче крикнути й не може. Вона ж знає, знає, що він десь тут, що він благає знайти її, в неї самої серце стискається від страху, що не знайде, і не може рухнутись, і знову лежить горілиць на ніжному піску, і їй нестерпно душно та тужно від гарячого моря. Ах, коли б він прийшов, тоді зразу перестало б бути так тужно й душно.