Довго лежить доктор Рудольф, не рухаючись. У саду біля оранжереї чути легкі, поспішні кроки й потім обережний стукіт у двері. Потім голосний дзвінок у передпокої. Мертва, шарудлива тиша. Нетерплячі кроки риплять уже попід стіною, і в вікно дрібним перебором стукають пальці. Чекання. Знову нетерпляче, гнівне дріботіння по склу. Знову чекання. Шипуча, напружена тиша. І, нарешті, сердиті, бистрі кроки від вікна.
Рудольф глибоко зітхає й безсило заплющує очі. І зразу ж, як тільки очі заплющуються, на всіх місцях його тіла, що дотикалися до тіла принцеси, дивно, страшно, виразно починають чутися ті дотики. На устах ніби й досі то вперта тверда замкненість уст, то вогка, гаряча м’якість. Лівий бік горить, і на нього гнучко, сильно надушує плече князівни. Пальці дряпають груди. Долоня правої руки вкрита ніжною, як пелюсток троянди, атласистістю, і од неї по тілу розливається таке хвилювання, що доктор Рудольф сідає на ліжку, дивиться в пітьму й знову лягає.
О, зовсім не те, не таке хвилювання, яке було тоді, коли рука торкалась того тіла! Нове, страшніше, проймаюче такою знемогою, що, здається, не буде чим дихнути.
І невже це в о н а була в його обіймах, та велична, закутана в чорне, надосяжно-далека, прекрасна, як портрет, що ним можна було безплотно, з пошаною милуватись, але що його оригінал у реальності не існує? І це її живе, гаряче тіло билось, вигиналось, дряпалось у його руках?! Дряпалось!
І доктор Рудольф із хвильками внутрішнього, зворушеного сміху й захвату обережно мацає себе за подряпані груди.
І це вона, так само, як печерна жінка, як Міці, як мільйони жінок, із тими самими жіночими жестами, з тими самими рухами боронилась, захищала своє тіло?! Як чисто по-жіночому, голосним шепотом закричала «не смійте!». Вона була смертельно ображена, до нестями ображена, гнів її не можна собі й уявити, але вона все ж таки по-справжньому не закричала. От що! Не закричала. Жіночим, старим, тисячолітнім інстинктом вона вже знала, що не треба кричати, не треба нікого кликати на поміч, не треба, щоб хто-небудь навіть знав про цю її образу.
Доктор Рудольф раптом розплющує очі й перелякано дивиться у тьму. Але ж був один мент, коли вона вся затихла! Господи, був же цей мент! Був, був, о, він був! А коли він був, то нема ж уже образи, нема її! Вона відповіла, вона відчула його в собі, вона прийняла й злилася з ним? Який же тоді сором, образа, обурення?! Ну, добре. Нехай не знала, кого приймала, нехай не знала, як це могло статись, але коли це було, то вона ж уже тепер, коли знає, хто це був, вона ж мусить почувати, що вона була до нього близька, до такої міри близька, коли самі уста вимовляють «ти», коли з людини спадають тисячоліття умовностей та приписів, і вона підлягає тільки вічним приписам життя. На один мент, на крихітну долю менту, але була!
Доктор Рудольф схоплюється, сідає на ліжку, лягає знов, і йому хочеться від зворушення, хвилювання й щастя стати на коліна й молитися до тої, що всього на коротесеньку, крихітну частинку менту була близька до нього й яка вже такою все-заповнюючою, глибокою страшною радістю й близькістю живе в ньому.
* * *
Князівна Еліза навшпиньках, закусивши нижню губу й тримаючи роздерту на грудях сукню, прокрадається терасою. Тільки б до своїх дверей непомітно дійти!
Вскочила. Запаливши світло, біжить до вікон, хапаючись, зачиняє їх, щільно зашморгує важкі глухі портьєри, замикає всі двері, наче має приймати великого гостя, якого ніхто не сміє бачити. І тільки тоді швидко підходить до дзеркала.
З дзеркала на неї широкими, зляканими очима дивиться чудне, чуже, страшне лице. Пасма червоного волосся дикими, неохайними мотузками плутаються круг чола; все обличчя якесь косе, права щока червона, палає, а ліва — рівно-біла; очі чудно, як залиті сльозами, блищать, переливаються; шия в червоних плямах, сукня на грудях розідрана. Весь вигляд розшарпаний, дикий, гидкий, моторошно-незнайомий.
Князівна Еліза рвучко одсахується од дзеркала. Як обкаляна чимсь паскудним, із огидою, ненавистю кінчиками пальців зриває з себе все, що на ній, і гидливо відкидає ногою. Стараючись не глянути на свої голі груди, ноги, палаючи всім лицем, вона похапцем накидає на себе нічний одяг.
Взяти б ванну, вимитись од голови до ніг. Але сама думка, що вона побачить своє теперішнє тіло, що повинна торкнутись до нього руками, проймає її такою огидою, соромом і ще якимсь не зрозумілим, але страшним чуттям, що вона телефоном велить Софі не приходити до неї, швидше гасить лампу и лягає в ліжко.
За стіною глухо чути розмову Труди телефоном, сміх, кроки, гупання чимсь важким. Потім грюкають двері, і настає темна, густа, душна тиша.
І коронка, і Мертенс, і трон землі, й подвиг саможертви, і гіркість од засідання, і самотність, — усе це велике зникло, стерлось, ізморщилось перед цим маленьким жахом. У пітьмі, в непорушності вона чує, як уся труситься внутрішнім, безупинним, дрібним-дрібним дрижанням, од якого неначе все зубами цокоче в ній.