Принцеса Еліза не може сидіти. Ти душно, їй млосно в хаті. Вона мусить хоч на десять хвилин вин і и в сад, отямитися, обдумати.

— Кузино, я вас дуже прошу: обдумувати нема чого. Треба тільки поспішити А швидка їзда на авто освіжить вас краще, ніж сад. Дозвольте вам помогти в збиранні речей!

Ні, Еліза мусить усе-таки вийти в сад. Їй треба подумати. 11с так раптово, так кошмарно, так неймовірно…

Очі принца Георга сгають загострені.

— Кузино, ваше хвилювання надзвичайно мене дивує. Я вас не впізнаю. Що тут неймовірного, кошмарного? А то не кошмар, що півсвіту здичавілої А ви не в кошмарі живете весь час? Слово честі, я вас не впізнаю. Взимку ви були інша. Ви тоді вміли розрізняти кошмар од лікування.

Принцеса Еліза, одначе, тягне з спинки фогеля чорну мережану шаль. Але, випустивши з рук і не підіймаючи, виходить із кімнати. Принц Георг, стиснувши щелепи, підхоплює з підлоги шаль, перекидає її собі на руку й поспішає за Елізою.

В саду темно й тепло-вогко. Небо беззоряне, темно-сіре. Солодким і ніжним духом попахує з бузкової алеї.

Принц Георг обережно бере під руку принцесу Елізу й мовчки веде її доріжкою, нахиляючи голову під навислими вітами. Раптом принц Георг почуває, як по руці принцеси проходить чудний рух. Він повертає до неї голову й бачигь повернене до нього лице з двома великими, темними в сірій півтьмі очима.

— Що, Елізо?

Лице мовчки, неначе навіть злякано, зараз же відвертається, але в руці все той самий якийсь внутрішній рух чи напруження.

Принц Георг непорозуміло дивиться на Елізу, потім повертає голову направо й розуміє: в лабораторії доктора Рудольфа світло. Та що ж це іаке, нарешті? Що за гайна тут ховаєгьсн в зв’язку з цим проклятим калікою?

Принц Георг обережно зупиняє князівну Елізу і, не випускаючи руки, але прислухаючись пальцями до найменшого руху їі, шепоче:

— Бачте світло в лабораторії, Елізо?

Еліза байдуже повертає голову й м’яко, але твердо визволяє руку. (Ага!)

— Бачу. А що таке?

Який байдужий сухий голос, абсолютно нічого цікавого для неї в тому світлі немає.

— Ви не розумієте, що цікавого? Це, мабуть, доктор Штор вернувся?

 — О, не думаю! Може, пані Штор.

Ага, вона не думає. Такої думки й треба було сподіватися.

— А раптом доктор Штор? Його можна зразу арештувати. Це надзвичайно важно було б. Може, ми пройшли б тихенько повз лабораторію, кузино?

— Як хочете.

Цілковита індиферентність, навіть із домішкою втоми, (А рука ж явно дрижала!)

Обоє мовчки й помалу посуваються алеєю. Принцеса Еліза йде з нахиленою головою в глибокій задумі, байдужа і до лабораторії, і до саду, і до принца Георга.

І раптом принцові Георгові стає соромно: вона, нащадок старого королівського роду, людина, для якої змалку всякий нижчий за князя — істота нижчої раси, вона має щось спільне а якимсь калікуватим чоловіком, сином пролетаря та ще й слуги?! Та ще найшкідливішим мікробом у тій хоробі, яка нищить усе життя самої Елізи?! Та ще й у такий момент, коли рішається доля всієї Німеччини, всього світу?! Що за дикі, абсурдні думки!

В лабораторії ж світло все не гасне й не гасне. Що може робити в ній так довго пані Штор, коли це вона там? От уже видно крізь розчинене широке вшно полиці, шафи, інструменти. Чиясь тінь хистко походить по стіні й зникає.

Принц Георг зупиняється проти вікна, підводиться навшпиньках і зазирає через кущі, водячи головою то вправо, то вліво. Принцеса Еліза теж зупиняється й байдуже чекає.

Раптом принц Георг швидко присідає, а у вікні з’являється темний контур мужчини. Він якийсь мент стоїть вепорушно, ніби вслухаючись у сад, потім підносить руки до голови й загрібає волосся назад. І зникає знову в глибині кімнати.

Принц Георг робить принцесі знак рукою й навшпиньках, зігвувшись, крадеться алеєю. Принцеса ж іде так само — повільно, стомлена, байдужа.

Принц Георг зупиняється, нахиляється до Елізн й шепоче їй коло самого лиця:

— Я мушу побігти зателефонувати Елленбергові. Такого випадку не можна випускати. Ми повинні його захопити. Ви підете зі мною чи почекаєте тут?

Принцеса Еліза мляпо знизує плечима.

— Мені все одно. Тільки чи встигне Елленберг приїхати? Напевне, Штор зараз вийде. І взагалі… такий момент. Вам же треба на засідання Ради Армії? Як хочете, розуміється.

— Вибачте, Елізо. Говоріть тихше.  Це забере не більше, як півгодини-годину. Вони моментально будуть тут.

— Як хочете. Телефонуйте. Тільки швидко, коли так. Я буду тут слідкувати.

Принц Георг знову, без потреби вже зігнувшись, навшпиньках біжить алеєю. На руці в нього висить шаль і плутається кінцями між ногами. Вернуться та віддати Елізі? Вогко сьогодні в саду.

Зненацька якась сила круто зупиняє принца Георга. Вона ж нещиро говорила! Це не її мова, не її тон, голос, слова. «Вам же треба на засідання… Такий момент». А сама через біль голови в такий момент пішла в сад.

Принц Георг якийсь мент стоїть на місці, потім сходить з алеї й поза кущами, зігнувшись і обережно ступаючи, прокрадається назад, до того місця, де покинув Елізу.