Є авто! Шофер нетерпляче товчеться.

— Це авто його світлості?

— Так. Із ким маю честь…

— Його світлість наказує вам чекати тут на нього. Я беру авто. Зараз воно прийде назад.

Шофер придивляється й поштиво відступає набік, низько вклонившись.

— Пане докторе, сідайте! Швидше!

В лице б’є рівна ріжуча струя нічної свіжості; у вухах цмокають прожогом налітаючі стовпи, дерева, кіоски; нсприкрше волосся розтріпалося пасмами й теліпається, як грива, на плечах. А уста горять, горить усе тіло, над устами ще чути колючі, пекучі сліди вусів. І ніяка свіжість, ніякий вітер не прохолодять, не здують цього горіння.

Що ж це діється?! Один із нічних снів?! Але ще фантастичніший, неймовіриіший, неправдоподібніший.

Хочеться стати на весь зріст в авто, розпустити все волосся палаючою гривою, розставити руки й скажено мчати з вільним диким криком! Кінець! Нема лубка!

Господи, як здивується Труда, миле, любе Страховище! «Елізо, правда?!» Правда, Трудо, правда!

А ліве плече, ліва рука весь час почувають хвилююче, соромне, моторошно рідне тепло тіла й о г о. Страшно повернутися,  страшно глянути в очі, що, чує вона, невідривно, покірно й владно лежать на її лиці.

— Як слід ми їдемо?

І тепер можна глянути, можна швидко-швидко обняти поглядом дорогу розтріпану голову з цілованими очима, що злякано вдивляються у вулицю. Розуміється, він не знає дороги, не впізнає вулиці. Та й як можна знати й розпізнати що небудь у таку ніч?

— Здається, як слід. Ні, щось… Так, так. Тепер направо.

Авто із шипучим рипом коліс по асфальті завертає праворуч, сильно нахиливши його тіло на плече. Перекинеться? Ні, тепер ніщо не сміє перекинутись! І все дурниці, всі окупаційні армії з їхнім смертельним промінням, газами, загрозами, сірахіттями!

— Тепер наліво.

Авто, жбурляючи позад себе стовпи, перехожих, стрічні, рідкі екіпажі, знову перехиляється на лівий бік і влітає в бічну вулицю.

Зовсім же мирні, тихі вулиці. Парочки, спів із вікон, військові постаті. Вони нічого не підозрюють, не вчувають.

— Далеко ще?

— Ні, зараз. Там, на лівому боці, залізні ворота. Ах, так, це ті самі ворота, що ще сьогодні вона бачила Як це давно-давно було. Індус, Ірма, болюча розмова з ним.

Кошмар?!

— А ми застанемо кого-небудь у салоні?

— Повинні застати. Вони звичайно всю ніч сидять. А глянути в очі все ж таки страшно, неможливо, а тягне так, як із височенної башти вниз.

Дійсно, вони сидять Різнокольорове притишене світло в за тишних одгорожених куточках, безперестанний дзюркіт розмов із виплюском сріблястого сміху, ніжно-рожеві вушка, біло-ро жеві плечі, шоколадні, кавові, шафранові обличчя.

Але, як тільки в дверях з’являються за зляканою Ірмою дві постаті з розкудовченим волоссям, із чудним блиском в очах, з рішучими рухами, з хапливими страшними словами, по затишних куточках пролпае тривога й змітає дзюркіт, викидає на середину кімнати рожеві вушка, шоколадні лиця й збиває їх круг двох посіатей у різнобарвну напружену купу.

А Мертенс, помалу підвівшись із свого фотеля, вражено наставивши наперед банькаті молоді очі, не може рушитися далі.

Марта Пожежа! Сама Марта Пожежа! Те саме дике, роз’патлане, палаюче волосся на плечах і на лиці, топ самий п’яний, нахабний блиск у зелених очах, ті самі спухлі дигячі й безсоромні губи! І принцеса Еліза? Оця рішуча, хижо наїжена, важко дихаюча Марта Пожежа — принцеса Еліза, ота рівновелична, безстрасно-холодна черниця?! І з доктором Штором?! «Негайно… Заходи… Попередити..»

І Труда теж не може отямитись, не може так само пройнятись як слід страшним змістом звістки. Еліза з Руді?! Еліза з ними за Сонячну машину? Еліза в такому вигляді? Еліза з такими очима, з такими рухами! Це — Еліза, та сама, що ще сьогодні була тут із таким неприступним, мертвим лицем, з такою ворожістю?!

Шоколадні, шафранові, посірілі від тривоги й хвилювання обличчя попадають у хапливий піднятий рух. У казарми! Боронитися! Скликати з усього Берліна всіх своїх! Повстання! Битися до смерті!

Індус, ухопивши обидві руки Ірми в свої, нахилившися, щось гаряче швидко шепоче в підняте до нього злякане личко. Шепоче, питає, вимагає, просить А личко то злякано дивиться на нього, то знову вражено повертається кришталевими тарілями в бік тих двох постатей, розпатланих, блискаючих очима А в блискові ж тім не тільки тривога, не тільки страх і рішучість, а ще щось, щось страшніше за всі страхіття Сукурамі й його Ради! Що ж це таке?! І це та сама принцеса, яка…

— Панове! Панове! Треба якийсь план! Так не можна!

— План один — підняти армію! Битись до смерті! Знищити проклятих!

Величезний, кудлатий негр гарячкове застібає ґудзики френча, і баньки його очей моторошно переливаюгься синім блиском Японці   їх ціла купка, наставивши один на одного окуляри, дрібно дрібно дрібоїяіь незрозумілими словами, перебиваючи один одного, хапаючи за руки, нетерпляче облизуючи блідо сині губи Елну й Рудольфа пообсідали оголені плечі, поблідлі вушка, пороздирані страхом очі, шарпають на всі боки питаннями, скриками Панове! На хвилину уваги!